|
|
|
|
|
|
|
|
|
| |
|
Welcome to Chechelnik.com
|
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
| Sunday, August 15, 2010 |
|
А ГОЛОВНОГО Й НЕ ПОМІТИЛИ…
By Oleg_nich @ 5:32 PM :: 52 Views ::
0 Comments ::  :: General
|
|
Можливо, не варто й недоречно повертатися до події, що відбулася місяць тому. Тим більше, що про неї вже досить детально розповіли чимало засобів масової інформації і в Україні, і в Росії. Та коли директор агрофірми «Ольгопіль» Павло Каленич узяв до рук журнал «Країна» і переглянув репортаж зі свята села, приуроченого відкриттю пам’ятника О.С. Пушкіну, він схопився за голову. І було від чого. Бо, здавалось би, серйозний часопис (засновник і видавець ТОВ «Видавнича група «Нова інформація») у своєму 27-му номері за нинішній рік так написав про свято, що нормальній людині, тим більше тій, яка була свідком чи учасником згаданих урочистостей, важко зрозуміти логіку авторки Анни Усік ( можливо, це псевдонім). Чомусь головна суть свята залишилася поза увагою авторки. На перше місце виведені другорядні і дріб’язкові факти, до того ж, досить своєрідно перекручені і з використанням жахливого суржику. Про що ж інформує журнал читачів? А про те, що «раді празника корови не погнали на пасовище» і що «в Ольгополі на день села випили 100 літрів бурячанки»( цікаво, як авторка визначила цей об’єм?)
Із примітивної замітки дізнаємося про те, що 72-річна Оксана Швець дістала із шафи святкову спідницю і пішла святкувати День села. Цитую: «Ольгопільці давно не бували на подібних гулянках…Молодь на дискотеки йде до клубу, а старшим ніде себе подіти. Колись при колгоспі кінотеатр був. Тепер у його приміщенні – агрофірма». Очевидно, мова йде не про агрофірму, а про її офіс. У цьому приміщенні, до речі, є й інші служби, зокрема, відділення зв’язку. Щодо кінотеатру… Навіть якби він залишився, то можна уявити, скільки б глядачів сюди ходило. Тим більше, що сільський будинок культури до свята належно відремонтовано і тут при потребі можна показувати й кіно.
А далі у публікації і зовсім незрозуміле. «І цього свята не мали б, якби сільський голова не схотів повидєлуватися. Він уже до виборів готується, - говорить Оксана Швець. – Хоче, щоб його ще раз обрали».
Схоже на те, що ця жителька села стала чи не єдиним джерелом інформації для кореспондента журналу. Якби авторка сумлінно підійшла до написання замітки, то дізналася б, що головну роль у підготовці і проведенні свята відіграла дирекція агрофірми, а не сільська рада. І ще багато важливого і цікавого. Та кореспондентку журналу цікавило інше: тут пригощали безкоштовними варениками, пиріжками, були нібито й запечені поросята, які спливали жиром на сонці ( чомусь їх я не побачив, хоч не раз проходив рядами імпровізованих «світлиць», з якими приїхали на свято делегації більшості територіальних громад району). І ніяких продуктів місцева сільська рада не закуповувала, неправдою є й те, що самогон гнали усім селом.
А як вам подобається інтерв’ю з іншим ольгопільцем – Миколою Рибаковим? Ось що 64-річний чоловік сказав кореспондентові «Країни»:
«У селі свято – то страшне діло. Зразу видно: хто кому з ким ізмєняє , хто любить випить, хто наїстися. Хай-но сонце зайде, побачите, як люди будуть із пакетами додому нести все, що не з’їли. Село гірше города. Там можна п’ять любовниць завести, і жодна не знатиме про існування іншої. А в селі на свято хоч під землю провалися. Кожна хоче із тобою празнік провести. Як поясниш, що крім неї, маєш що кількох? У мене було дві жінки й три коханки. З останньою розійшовся в травні».
А про головну подію того дня в журналі надруковано… сім рядків, при цьому акцент зроблено на тому, що ведуча свята двічі обмовилася, назвавши Пушкіна Степановичем… Та й з підбору фотознімків читачам «Країни» не зовсім зрозуміло, що це була за подія.
Вибачте, такого підходу у висвітленні події не дозволить собі не тільки районна, а й стінна газета. А тут же цілий журнал.
Після того, як Павло Євгенович зателефонував мені і розповів про цю публікацію, я пішов до кіоска і переглянув журнал. Коли порівняв із тим, що бачив і написав сам, а також з тим, що написали і показали по телебаченню колеги, які сумлінно відобразили подію в Ольгополі, зрозумів: на це видання не варто витрачати дорогоцінний час та й гроші, купуючи неправдиве друковане слово. Бо, напевно, й інші публікації такі ж недостовірні і в них так само перекручуються факти. Це не журналістика, це лише її імітація.
Федір ШЕВЧУК,
журналіст
Вінницька область
------------------------------------------------------------------------------
097-229-81-90
|
|
|
|
|
| Wednesday, June 16, 2010 |
|
...Про те, як тендітна дівчина Роксолана повертає життя в село
By Oleg_nich @ 5:04 PM :: 151 Views ::
0 Comments :: :: General
|
http://www.day.kiev.ua/299187
Олег НИЧ, спеціально для «Дня»
 На початку каденції нового Президента майже всі телевізійні канали показали фрагмент засідання уряду, де Віктор Янукович розповідає притчу про каменярів. У ній мова про те, як трьом каменярам поставили одне запитання: «Що ви робите?». Один відповів, що важко працює і не може дочекатись обіду. Другий розповів, що суть його роботи полягає в механічній обробці каменю. А третій сказав, що будує храм. Отже, стратегічне мислення і бажання досягти мети вмотивовують будь-яку працю.
Питання про стратегічне мислення сьогоднішньої влади поки що стоїть під великим знаком запитання. Мотивація роботи схожа на бажання задовольнити фінансові та кланові інтереси. А каменяр, який будує храм, вибачте, не має морального права красти цеглу собі на маєток. Необхідність реформ вже стала настільки актуальною, що будь-яка влада, незалежно від політичного забарвлення, просто змушена щось змінювати. Для нас дуже важливо, щоб суть цих змін не зводилася до латання дірок на фасаді.
Владні інституції, на жаль, показали свою недієздатність у виробленні стратегічної мети й здісненні реформ. Кожна наступна влада повторює помилки попередньої, боїться втратити електорат і тому не проводить непопулярні, але такі необхідні реформи.
Однією з галузей, де системні реформи можуть кардинально змінити економіку України, безумовно, є сільське господарство. Наявність великої кількості невирішених проблем у цій галузі обумовлена, в першу чергу, невдалою земельною реформою. Розпаювавши землю і формально надавши право власності селянам, держава не створила жодних умов для ведення бізнесу на селі, для кооперації дрібних власників.
Основною витратною частиною бюджету Євросоюзу є субсидії для сільгоспвиробників. Це дає можливість стримувати ціну на продукти харчування, і, знижуючи ціну споживчого кошика, економити на соціальних видатках. В Україні, яка декларує своє прагнення до євро інтеграції, все поставлено з ніг на голову. У нас продовжують дотувати ціни на енергоносії, цим знищуючи мотиви для енергозбереження і впровадження альтернативної енергетики. Залежність від світового нафтового ринку стала постійним подразником цін і однією з головних причин падіння курсу гривні. Чому б не скористатися досвідом Бразилії, де завдяки заміні бензину на спирт вдалося додатково створити 640 тис. робочих місць та ще 9 млн. в суміжних галузях? Причому нам би не довелось створювати виробничу інфраструктуру з нуля, достатньо було б модернізувати існуючі потужності з виробництва спирту...
Люди, які займаються бізнесом в сільському господарстві або просто працюють в цій сфері та живуть на селі, все більше схиляються до думки, що нинішня ситуація створена штучно — для зниження ринкової вартості землі.
Боляче дивитися на руїни ферм, зернових токів, польових станів і інших залишків інфраструктури, які докорами старим і новим реформаторам стоять по всій Україні.
Сьогодні успішне ведення бізнесу на селі — це швидше виняток, ніж правило, тому кожний приклад такого господарювання заслуговує на увагу. Тим більше, коли керівником сільгосппідприємства є тендітна, красива жінка, яка на практиці доводить усім, що працювати необхідно в будь-яких умовах.
Роксолана Павлівна Цвігун — керівник агрофірми «Ольгопіль-К», яка працює на території Писарівської сільської ради Вінницького району Вінниччини.
На 570 гектарах землі, які агрофірма орендує у місцевих селян, вирощується пшениця, ріпак, соя, буряк та інші сільськогосподарські культури.
Потрібно сказати, що Роксолана є дуже відповідальним керівником, адже від результатів роботи господарства, яке вона очолює, залежить добробут жителів сіл Щітки та Писарівка. А також, безумовно, важливою для неї є репутація підприємства, авторитет, який підтверджено плідною співпрацею з місцевими органами самоврядування та власниками земельних паїв.
Сільський голова Писарівської сільської ради Тетяна Олексіївна Аносова розповідає: «Територія, на якій розташовані земельні паї місцевих селян, зовсім близько від Вінниці, тому ринкова вартість землі, безумовно, висока. Саме цей факт є причиною недовіри селян до тих господарників, які хочуть орендувати їхні землі. Перед тим, як наші жителі вирішили здати в оренду земельні наділи для господарства «ТОВ Ольгопіль-К», ми вже мали гіркий досвід співпраці з попередніми орендарями, які не виконували своїх договірних зобов’язань, а єдиним результатом їхньої роботи стали зарості бур’янів на наших полях. Отже, коли керівництво СТОВ АФ «Ольгопіль» запропонувало нам стати засновником нового господарства, яке буде розташоване на території сільської громади, ми, звісно, першим ділом вирішили побачити роботу цього підприємства.
Після знайомства з СТОВ АФ «Ольгопіль» та її керівником Павлом Євгеновичем Каленичем усі наші сумніви розвіялися. Стало зрозуміло, що цей проект не на рік, а на перспективу. Нас вразило те, що господарство динамічно розвивається, впроваджуються наукові підходи до виробничого процесу, працівники стабільно отримують достойну заробітну плату. Виконуються всі договірні зобов’язання перед власниками паїв, заохочується ініціатива та підвищення кваліфікації. Одним з основним аргументів прийняття нами рішення про співпрацю з СТОВ АФ «Ольгопіль» є ставлення Павла Євгеновича до соціальної сфери на селі. Його допомога громадам, на території яких розміщуються підрозділи господарства, є зразком відродження меценатства.
Таким чином ми стали партнерами і довірили управління новоствореним підприємством «Ольгопіль-К» доньці Павла Євгеновича Роксолані. «Наша Роксолана» — так називають Роксолану Павлівну жителі сіл Щітки та Писарівна, і, повірте, це потрібно було заслужити. Господарство бере активну участь у житті громади і завжди допомагає у вирішенні будь-яких проблем. ТОВ «Ольгопіль-К» взяло на себе значну частину витрат з ремонту дитячого садка, суттєву допомогу ми отримали для благоустрою та ремонту дороги. Напередодні святкування Дня Перемоги ветерани отримали продуктові набори від «нашої Роксолани». Роксолана Павлівна часто приходить на сесії сільської ради, тому вона завжди в курсі наших проблем і допомагає в їхньому вирішенні.
Земля навкруги наших сіл, яка була забур’янена і забута, перетворилася на зразкові, оброблені за найсучаснішими технологіями ділянки. Такі зміни вселяють надію на майбутнє».
Отже, як бачить майбутнє очолюваного нею господарства і взагалі сільськогосподарського виробництва Роксолана ЦВІГУН.
— Скажіть будь ласка, як вам вдається виконувати роботу, яку осилить не кожний чоловік?
— Для того, щоб осилити дорогу, потрібно іти. Спочатку було дуже важко, адже потрібно було очолити господарство і виконувати всі адміністративні, фінансові та інші функції. Але найголовнішим для мене було добитися довіри людей. У виробничих і фінансових питаннях на старті нашої господарчої діяльності я могла спиратися на агрофірму «Ольгопіль». А от роботу з людьми, звісно, довелося виконувати самотужки. На даний момент саме цей досвід найчастіше стає в пригоді при вирішенні будь-яких питань. Адже для того, щоб люди довірили нам свою землю, потрібно було стати психологом.
Дуже важко завоювати довіру людей, яких перед цим не один раз обманювали. Тільки після того, як вони побачили результат і в полях замість бур’яну з’явився урожай, працювати стало легше. Мабуть, роботу не потрібно розділяти на чоловічу і жіночу, а підходити до неї з відповідальністю. Саме ця відповідальність і є основною мотивацією, яка дає сили та наснагу.
— Зрозуміло, що основним мостом вашої комунікації з селянами є земельні відносини. Яким чином вибудовується цей міст і чи є в нього запас міцності на майбутнє?
— При величезній кількості серйозних проблем в сільському господарстві земельне питання залишається найслабшою ланкою. На даний час ми маємо з селянами договірні відносини на оренду земельних наділів. Для того, щоб оформити договір, потрібно пройти довжелезний ланцюг бюрократичних перепон. Першою ланкою цього ланцюга для селянина є отримання акту на землю. Після цього оформляються договірні відносини з господарством, договір передається на реєстрацію в земельний відділ. Процедура реєстрації в законі виписана таким чином, що немає чітких часових рамок від початку процедури до її закінчення. Тому частина договорів в нас зареєстровано, а частина — ні. Ми, не маючи на руках договору із закінченою процедурою реєстрації, згідно з законом, не маємо права розпочинати господарську діяльність на даній земельній ділянці. Адже формально селянин в будь-який момент може вилучити свій земельний пай в суді через відсутність договору оренди. Таким чином ми є у підвішеному стані, не маючи гарантій, що зможемо відшкодувати вкладені кошти. Кілька разів було так, що договори, по яких вже фактично закінчувалася процедура реєстрації, ставали недійсними через зміни в законодавстві. По деяких договорах через помилки виявились недійсними кадастрові номери. І весь ланцюжок оформлення договору доводилося починати спочатку. Багато власників паїв хочуть продати свої наділи і чекають, поки держава зніме мораторій на продаж землі. Це є дуже серйозною небезпекою для всіх сільськогосподарських підприємств. Адже основним фінансовим ресурсом у сільському господарстві є кредити. А для того, щоб купити землю, будуть потрібні дуже великі кошти. Таким чином незрозуміло, в чиїх руках опиниться земля і як можна буде вести господарську діяльність. Сьогодні більшість договорів на оренду оформлено терміном на десять років. Для того, щоб планувати свою роботу на майбутнє і вкладати кошти в розвиток господарства, залучати інвестиції, потрібно мати чітке уявлення про те, якими будуть земельні відносини через десять, 20 і навіть 50 років.
— Чи бачите ви зусилля держави для підтримки сільського господарства і конкретно вашого підприємства? У чому проявляється така підтримка?
— Держава весь час декларує якісь кроки з підтримки сільського господарства. Але, на жаль, більшість цих кроків так і залишаються деклараціями, які не підкріплюються матеріальними ресурсами, законодавчими актами або реальними справами. Є декілька напрямів, за якими через державу ми ніби отримуємо підтримку. Наприклад, маємо можливість по пільговій ціні отримувати паливо. В результаті це паливо виявляється такої низької якості, що замість економії маємо додаткові витрати на ремонт. Держава має частково компенсувати відсотки по кредитах на закупівлю вітчизняної техніки. Але вітчизняна техніка за своїми експлуатаційними якостями настільки поступається імпортній, що купляти її невигідно навіть за таких умов. Держава надає дотації при вирощуванні деяких сільгоспкультур, але рівень цієї дотації не покриває збитків. Було б корисно впроваджувати досвід європейських країн, наприклад Німеччини, де фермерам майже повністю відшкодовуються затрати на добрива, на 50% відшкодовується вартість палива. Велику частину витрат при закупівлі техніки держава також бере на себе. Крім того, надаються пільгові кредити, а також дотації на кожний вид сільськогосподарської продукції. Звісно, ми про це навіть і не мріємо, але для того, щоб конкурувати на ринках продовольства, обов’язково потрібно переймати позитивний досвід.
— Що потрібно зробити, щоб сільське господарство стало повноцінно комплексним?
— Ситуація на ринку сільгосппродукції є дуже динамічною. Ціни змінюються постійно, змінюються також технології і, відповідно, затрати на виробництво. Отже, те, що сьогодні вигідно та рентабельно, завтра може бути збитковим, і навпаки. Тому дуже велике значення має планування. Можу навести такий приклад. Два роки тому високу рентабельність отримували при вирощуванні рапсу. 2009 року була велика спокуса основну частину площ виділити під вирощування цієї культури. Я звернулась за порадою до батька і дуже вдячна за те, що його досвід і інтуїція підказали правильне рішення. Замість рапсу ми посіяли озиму пшеницю. Погодні умови весни 2009 року були такими, що основна маса посівів рапсу не дала сходів, ті господарства, які його засіяли понесли серйозні збитки. Вже кілька років підряд було невигідним сіяти цукровий буряк. Але сьогодні ціна на цукор зросла і, можливо, це дасть змогу тим, хто вирощує буряк, отримати прибуток. Вигідним може бути і тваринництво, але це та галузь сільського господарства, де період повернення вкладених коштів складає кілька років. Тому для того, щоб займатись виробництвом м’яса, потрібні прогнозовані правила на ринку земельних відносин і відносно недорогі кредитні ресурси. Як тільки ми будемо знати, що можемо орендувати землю на більш тривалий період, обов’язково займемося тваринництвом. Відповідно тоді буде комплексним сільське господарство.
— Ваш батько Павло Євгенович Каленич є одним із провідних господарників на Вінниччині. Зрозуміло, що ви можете розраховувати на його підтримку. В чому вона виражена?
— Я дійсно постійно відчуваю підтримку батька. Буквально у всіх своїх починаннях я отримую корисні поради. Дуже часто його досвід рятував нас від неправильних рішень. Добра порада часом коштує набагато більше, ніж фінансова підтримка. При всьому цьому він не наполягає на своїй думці та завжди дає змогу прийняти самостійне рішення. Часом тато жартує, що навмисно кинув мене під танки, аби я по максимуму набувала необхідний досвід. Взагалі дуже приємно відчувати підтримку своєї родини. Я вдячна своєму чоловіку Володі, він постійно мені допомагає в роботі. Мама є порадницею в сімейних справах. І коли все гаразд у сім’ї, то й працюється з бажанням.
— Чи бачите ви перспективу розвитку сільської громади? Яку роль у житті громади мають відігравати сільгоспвиробники?
— Розвиток села напряму залежить від об’єктів господарювання, які є на його території. Тому і перспектива громад великою мірою пов’язана з господарствами, орендаторами землі. Ми, звісно, намагаємося підставити плече органам місцевого самоврядування. Нам так само, як і селянам, для ефективної роботи необхідна інфраструктура, а це в першу чергу дороги, і тут наші інтереси збігаються. Таких точок дотику дуже багато, адже ефективність нашої роботи великою мірою залежить від людей, які працюють у нас і живуть на селі. Від умов їхнього життя залежить їхнє бажання працювати.
— Чи адекватний рівень освіти спеціалістів, які працюють на селі, вимогам сучасних технологій? І чи хочуть працювати фахівці у сільському господарстві?
— Я сама недавно закінчила сільськогосподарський університет, і мушу сказати, що, на жаль, основним недоліком у підготовці спеціалістів є відсутність зв’язку з виробництвом. Молода людина після закінчення вишу має непоганий багаж знань, але не має досвіду їхнього практичного застосування. Технології в сільському господарстві розвиваються дуже швидко, тому постійно потрібно підвищувати свою кваліфікацію і навчатися. На початку діяльності нашого господарства ми постійно просили фахової допомоги в агрономів з агрофірми «Ольгопіль». А сьогодні, після кількох років роботи, наші спеціалісти набралися досвіду і можуть ефективно самостійно працювати. Сьогодні доброго механізатора знайти важче, ніж агронома, механіка чи бухгалтера. При цьому рівень заробітної плати, скажімо, комбайнера чи тракториста може бути більшим, ніж в агронома. Сучасна техніка, яку ми використовуємо, висуває високі вимоги до працівників. Ми маємо негативний досвід, коли до роботи на сучасному тракторі допустили тракториста, який не відповідав фаховим вимогам, і він мало не занапастив дорогу техніку.
— Якби вам доручили підготувати комплекс законів про реформування сільського господарства, які б це були закони?
— У сільському господарстві і, мабуть, в усіх інших сферах життя закони мають готувати фахівці, які мають практичний досвід роботи. Мушу сказати, що реформи — це добре, але набагато важливіша стабільність у законодавстві. Тому, в першу чергу, правила гри мають бути встановлені на тривалий проміжок часу. А для цього потрібно, спираючись на досвід інших держав, зробити земельні відносини прозорими та зрозумілим.
На ринках продовольства відчувається дуже жорстка конкуренція. Недавно прочитала в газеті «День» матеріал Наталії Білоусової про скандал, що виник у Німеччині, ніби в українській кукурудзі перевищені норми діоксину. Насправді, як показало розслідування, ця інформація не відповідала дійсності. Отже, конкуренти хочуть потіснити наших виробників із ринків збуту в Європі. Тому, виростивши гарний урожай, ми маємо знати, що зможемо його продати без збитку. Для цього потрібно, щоб держава виступала гравцем на ринку зерна і не давала обвалюватися цінам у період повернення кредитів.
Всі необхідні закони для цього написані. Є резервний фонд, аграрна біржа. Але все це діє неефективно.
— Агрофірма «Ольгопіль» вже протягом декількох років є партнером фотовиставки «Дня». Чим цікавий для вас світ фотографії?
— Я з великим інтересом стежу за всіма проектами «Дня». А у фотовиставку закохалась після першого знайомства. Тому намагаюся відвідувати її якомога частіше. Неважливо де — чи у Києві, чи у Вінниці, чи в рідному Ольгополі. Така подія завжди приносить море задоволення. Взагалі цікаво читати газету «День». На її шпальтах завжди дуже професійно відображаються всі аспекти нашого життя. Особливо цікавими для мене є матеріали, які стосуються сільського господарства. Теми, що піднімаються, є надзвичайно актуальними. Дуже приємним для мене було особисте знайомство з головним редактором Ларисою Івшиною. Надзвичайно талановита журналістка, дуже професійний керівник і разом з тим — проста і доступна у спілкуванні жінка. Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати Ларисі Олексіївні і всьому колективу «Дня» за всі наші спільні проекти і за радість спілкування.
— Які поради ви можете дати молодим керівникам?
— Головна порада — це не опускати руки й не давати обставинам ставати вище нас, постійно вчитися та самовдосконалюватися. Для того, щоб бути успішними, потрібно прагнути успіху.
|
|
|
|
|
| Tuesday, May 04, 2010 |
|
Хроніка пікіруючого бульдозера
By Oleg_nich @ 3:42 PM :: 167 Views ::
0 Comments :: :: General
|
|
http://pravda.com.ua/articles/2010/05/4/5007099/
 Андрій Шевченко, для УП _ Вівторок, 04 травня 2010, 10:31
Це не просто два місяці, які змінили країну. Це маховик, який розкручується і безжально трощить все, що ми вважаємо Україною. Це машина часу, яка за відчуттями відкинула нас у 2004 або навіть у 1991.
Це пора, коли зникають ілюзії і стискаються кулаки. Це час, коли розлогі коментарі зайві.
Отже, хроніка перших двох місяців нової влади - просто факти.
25 лютого
Янукович набув повноважень президента України
СБУ скасувала заборону на в'їзд в Україну Затуліну
З сайту президента зник розділ про Голодомор
НБУ випустив срібну монету, присвячену інавгурації
2 березня
Литвин оголосив про ліквідацію коаліції БЮТ-НУНС-БЛ. Визначену Регламентом процедуру порушено
3 березня
Верховна Рада відправила у відставку уряд Тимошенко
5 березня
Янукович та Медведєв домовились про спільні військові паради 9 травня. Янукович: "Всі дороги ведуть у Москву"
9 березня
Янукович зменшив Шевченківську премію зі 170 до 130 тисяч грн
Рада змінила Регламент, дозволивши формувати коаліцію "тушками"
10 березня
Генпрокуратура закрила кримінальну справу проти Цушка
11 березня
Оголошена коаліція "тушок"
Рада затвердила уряд Азарова. В уряді - жодної жінки. 29 членів Кабміну - рекорд Європи
15 березня
Розпочалися студентські бунти проти міністра Табачника
17 березня
Уряд перебрав на себе управління НТКУ і призначив її нове керівництво - Бенкендорф, Арфуш
19 березня
Азаров: "Реформи - не жіноча справа"
На посади начальників обласних УВС повертаються одіозні Сало, Варцаба, Русин
20 березня
Оргкомітет на чолі з Герман відправляє на "Євробачення" співачку Альошу. Україну штрафують за порушення процедури. Альошу викривають у плагіаті
24 березня
Печерський райсуд закрив усі кримінальні справи проти Бакая
25 березня
Уряд доручив КМДА вжити заходів для "недопущення акцій протесту біля приміщень адміністрації президента та Кабінету міністрів"
У Запоріжжі заявили, що до 9 травня поставлять пам'ятник Сталіну
26 березня
Демонтаж зовнішнього тестування: 200-бальний атестат, скасовано обов'язкові тести українською
27 березня
Янукович нагородив Фіделя та Рауля Кастро орденами
Семиноженко запропонував союз Росії, України та Білорусі
30 березня
Табачник скасував державний іспит з української для бакалаврів
31 березня
У Києві вкрали документи про приватизацію за останні 4 роки
1 квітня
Генпрокуратура зупинила розслідування справи про отруєння Ющенка.
2 квітня
Донецький окружний адмінсуд скасував указ про присвоєння звання Героя України Бандері
3 квітня
Янукович ліквідував Нацкомісію зі свободи слова, Нацкомісію з верховенства права
6 квітня
Янукович надіслав подяку за підтримку на виборах Президента громадянину Нігерії, пастору Сандею Аделаджі
Перший канал припинив переклад "синхронів" на українську
Тимошенко викликали до Генпрокуратури
7 квітня
Мін'юст представив законопроект "Про столицю", який скасовує прямі вибори мера Києва. Раніше Верховна Рада скасувала місцеві вибори 30 травня
8 квітня
Конституційний Суд узаконив коаліцію "тушок"
Мінпаливенерго оголосило про збільшення закупівлі газу в Росії
Міносвіти України та Росії домовилися про спільний "Урок пам'яті" до Дня Перемоги. Рекомендовано зосередитися "на героїчних сторінках спільної історії країн СНД"
9 квітня
Сутичка в "Українському домі". Міліція та люди в цивільному затримують журналістів та активістів "Свободи"
Боделан повернувся до Одеси. З 2005 року він переховувався від розшуку в Росії.
10 квітня
Зустріч Азарова та Путіна. Путін: "Україна зробила цікаві пропозиції"
12 квітня
Візит Януковича у США. Україна погодилася віддати всі запаси високозбагаченого урану Росії та США
13 квітня
Верховна Рада затвердила нових керівників комітетів. Вимога Регламенту про передачу "контрольних" комітетів опозиції проігнорована
16 квітня
"Репортери без кордонів" заявили про погіршення ситуації зі свободою слова в Україні
17 квітня
Уряд підготував рішення про передачу поставок газу облгазам Фірташа
19 квітня
Азаров і La Scala. Охорона прем'єра заблокувала вхід у партер палацу "Україна" глядачам, що запізнилися
20 квітня
Керівник слідчої групи у справі про отруєння Ющенка Климович подала у відставку
21 квітня
Кортеж Януковича по дорозі в Бориспіль потрапив у ДТП. Загинула людина
Янукович та Медведєв підписали угоду про продовження на 25 років терміну перебування Чорноморського флоту в Україні
Домовленість про українсько-російське СП в авіаційній галузі: 51% належатиме Росії, АНТК Антонова передається до статутного фонду
Підписана угода про будівництво мосту Керч-Кубань
22 квітня
Конституційний Суд відмовився перевіряти законність розташування баз Чорноморського флоту в Криму
Прес-конференція Януковича. Представників регіональних мас-медіа за дорученням АП відбирали облдержадміністрації. Журналістам київських медіа ставити запитання не дозволили
Табачник: в середні школи потрібно повернути курс російської літератури
23 квітня
Азаров: "Ми готові продати газову трубу"
26 квітня
У ВР зареєстровано законопроект про скасування 50%-ої квоти на український продукт у теле- та радіоефірі
27 квітня
Верховна Рада ратифікувала угоду про ЧФ. Жорстока бійка в сесійній залі. Засідання пройшло без кворуму у 226 голосів
Під Верховною Радою масові демонстрації на знак протесту проти ратифікації чорноморських угод. Сутички між міліцією та демонстрантами
Верховна Рада затвердила бюджет-2010 - без обговорення і без дотримання процедури розгляду
Верховна Рада змінила регламент: опозицій може бути декілька
Янукович у Страсбурзі: "Визнавати Голодомор геноцидом - неправильно"
Гаванський міст у Києві переобладнали для проїзду кортежу Януковича
28 квітня
Луценко: нардеп Пінчук (ПР) та його двоє помічників жорстоко побили сусіда
Генпрокуратура порушила кримінальні справи проти посадових осіб Кабміну Тимошенко
Северинсен (екс-доповідач ПАРЄ у питаннях України): "В Україні йде зосередження влади в руках однієї особи. Відбувається систематичне порушення Конституції"
Грищенко: до візиту президента Медведєва Україна готує більше 10 угод
29 квітня
У Луганську з‘явилися біл-борди з портретом Сталіна
Відкритий лист "Репортерів без кордонів" до Януковича: заяви президента не відповідають реальній ситуації зі свободою слова в Україні
Семиноженко: "Обов‘язковий дубляж фільмів українською не приніс користі"
Уряд запропонував змінити назву ракетного крейсера "Україна"
30 квітня
Азаров та Путін домовилися про спільну модернізацію української ГТС
Путін запропонував об‘єднати "Газпром" та "Нафогаз України". Азаров готовий "вивчити" пропозиції
Росія та Україна обговорюють питання об‘єднання "Атоменергомашу" (Росія) та "Турбоатома" (Україна)
Заява Євросоюзу: ЄС стурбований ситуацією, яка складається в Україні зі свободою слова
Президент доручив розробити і внести до ВР пакет змін до Конституції
Далі буде?!.
Андрій Шевченко
|
|
|
|
|
| Monday, May 03, 2010 |
|
"Російський варіант" та його перспективи в Україні
By Oleg_nich @ 3:32 PM :: 173 Views ::
0 Comments ::
|
|
Сьогодні, 3 травня у Всесвітній день свободи преси.
http://pravda.com.ua/articles/2010/05/3/5004825/
 Не так давно, наприкінці "помаранчевого періоду", посол однієї західної країни на приватному обіді запитав декількох експертів про ситуацію зі свободою слова в Україні, сформулювавши питання таким чином: чи можна це порівняти з Росією?
У відповідь він почув: ситуації дуже подібні, відмінність мінімальна. Суть була в наступному: в Росії є суспільство, яке нормально сприймає цензуру, в Росії є журналісти, які не готові боротися проти цензури, і там є влада, яка хоче і застосовує цензуру.
В Україні суспільство вже готове до цензури, втомившись від недолугості інформаційного продукту, журналісти не готові захищати свободу, а влада хоче, проте боїться цю цензуру впроваджувати. З того часу в країні змінилася влада, і тепер можемо впевнено говорити: "російський варіант" дуже скоро може стати реальністю.
Фактично, те, що ми називаємо "російським варіантом" має декілька цілком конкретних ознак. Вони були зреалізовані в Росії, і сьогодні робляться спроби зробити подібне в Україні.
Монополізація медіа-активів в рамках "партії влади"
Зачистка інформаційного простору в Росії почалася з телебачення. Першими це відчули на собі ті власники телеканалів, які не хотіли погоджуватися на добровільну здачу медійних активів. Відтак, Віктор Пінчук, Петро Порошенко, і навіть Ренат Ахметов мали б дещо освіжити в пам'яті різкі зигзаги в долі здавалося всемогутніх Березовського та Гусінського, які робили спроби ці активи зберегти.
В результаті в РФ активи були зосереджені в рамках державної структури "Газпрому", тоді як в Україні цілком ймовірним може бути перехід активів в руки окремих людей. Подейкують, що власники ЗМІ вже отримали відповідні пропозиції. Ну, а посилена увага СБУ до діяльності Нацради та окремих каналів - це також доволі серйозний симптом.
Заборона прямих ефірів та використання медіа з метою пропаганди
Російський варіант виключає імпровізацію. Ток-шоу та прямі ефіри, де ніхто не застрахований від викиду небажаної інформації і де потрібні аргументи для дискусії, не припустимі. Вони були закриті, а їх автори частково поповнили журналістську братію вже в Україні.
В російському варіанті достатньо тез, проголошених президентом чи прем'єром, їх ніхто не може піддавати сумніву і для них не потрібні докази. В Росії медіа виконують функцію навіть не ретранслятора від влади до народу, вони є чітким інструментом маніпуляції та пропаганди державної ідеології.
Втім, машина цензури та пропаганди не їде без грамотних водіїв. Поки що в Україні головні проблеми саме з цим. Ми вже маємо цілком конкретні факти само цензури та цензури окремих тем, таких як Голодомор. Сьогодні у влади немає команди, яка здатна була б задавати пропагандистський дискурс. Проте, це питання часу, було б бажання...
Відсутність політичного плюралізму та критики влади в медіа
"Чорні списки" небажаних політиків, журналістів, експертів - це цілком очевидна реальність в Росії. В Україні поки що спостерігаємо зменшення експертних позицій в ефірі, як це було під час висвітлення харківських угод та зменшення критики на адресу влади, що пояснюють малим терміном її перебування у владних кріслах. Поза тим, факт лишається фактом, більшість українських медіа не змогли дати детального аналізу, що дають країні останні кроки президента та уряду, потонувши в ретрансляції заяв влади та опозиції. Чи варто чекати зміни подібних акцентів і в який бік - питання риторичне.
Фізичні розправи над опозиційними журналістами
Росія названа міжнародними організаціями однією з найбільш небезпечних для роботи журналістів країною. Вбивства опозиційних журналістів та відсутність адекватних розслідувань - це вже стало там ледь не нормою. Це було в Україні, і хочеться вірити, що після вбивств Гії Гонгадзе та Ігоря Александрова це більше не повториться.
Але - як і в Росії, в Україні немає прецедентів покарання замовників вбивств журналістів, а у випадках нападів та залякувань - немає прецедентів покарання навіть виконавців. І про це варто пам'ятати, бо коли у вас вихопить мікрофон дрібний чиновник - ви ще можете сподіватися на його звільнення, але якщо це зробить політик рівня екс-спікера - то ви маєте всі шанси отримати реальне звинувачення у нападі на нього.
Хтось скаже, що в Росії є "Эхо Москвы". Так, "потьомківські дєрєвні" саме російський винахід. І, до речі, в Росії дуже розвинений блогінг. Правда його вже називають "джином", який необдумано випустила російська влада задля каналізації інформаційної активності окремих індивідів, впливовість яких свідомо загнана в рамки ЖЖ. Фактично, сьогодні це єдина трибуна російської опозиції...
Українська опозиція має думати про подібні перспективи вже сьогодні. І аналізувати, чому це стало можливим, чому за останні 5 років так і не було створено реальних запобіжних механізмів поверненню цензури.
Зараз всі ці реформи, про які ми говорили останні роки, вже навряд чи є актуальними. Поза тим, про них варто згадати тим, хто здатен усвідомити, що будь-яка влада рано чи пізно стає опозицією.
1) Країні потрібне реальне суспільне мовлення, з незалежним від уряду фінансуванням та незалежною наглядовою радою.
Тільки так можна сподіватися на існування незалежного та суспільно орієнтованого дискусійного майданчика про головні суспільно-політичні теми.
2) Необхідно ухвалити закон про реальну прозорість медіа власників.
Тільки так можна уникнути таємної монополізації медіа активів в одних політичних руках і забезпечити диверсифікацію системи власності.
3) Необхідно змінити принципи формування Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення та переглянути її повноваження щодо регулювання телерадіопростору країни.
Тільки так можна забезпечити деполітизацію головного регулятора. За відсутності політичного плюралізму за нинішньої системи цей регулятор буде повністю політично залежним.
4) Необхідно схвалити новий закон про доступ до інформації, який би передбачав серйозну відповідальність тих, хто обмежує доступ до інформації.
5) Необхідно створити систему реальної саморегуляції в журналістському середовищі. Це не питання до нинішньої чи минулої влади. Це питання до нас журналістів, які за 5 років в цьому напрямку так і не просунулися бодай на йоту.
Сьогодні, 3 травня у Всесвітній день свободи преси, хочеться сказати колегам тільки одне - все у наших руках і тому не варто їх опускати. Якщо ми не хочемо втратити право на професію, якщо не бажаємо перетворитися на слухняні інструменти в руках влади - не втрачаймо і не перетворюймося.
Цензура - це злочин. Якщо такі факти є, їх треба оприлюднювати. Якщо незгодних звільнятимуть - вони мають відстоювати свої права в суді, і є чимало організацій, зокрема ІМІ, які готові надавати правову допомогу журналістам. Ми маємо навчитися нарешті допомагати один одному, аби було відчуття ліктя в професії. Ми маємо навчитися говорити про свої власні проблеми та проблеми інших журналістів, редакцій чи видань, робити їх публічними, разом вирішувати ці проблеми. Ми маємо зрозуміти, що проблеми, які нібито випадково виникають в одних, рано чи пізно виникнуть і в усіх інших.
Свобода слова - цінність умовна. Але без неї не буває правової держави, без неї неможливий політичний плюралізм, без неї неможливий реальний поступ країни. До речі, саме здача свободи слова в Росії стала тим рубежем, за яким авторитаризм вже був незворотнім...
Вікторія Сюмар, ІМІ
|
|
|
|
|
| Wednesday, April 28, 2010 |
|
Дорогий Барак Хусейнович!
By Oleg_nich @ 3:50 PM :: 153 Views ::
0 Comments ::
|
|
Олександр Черненко, для УП
http://pravda.com.ua/articles/2010/04/28/4986542/
Президенту Сполучених Штатів Америки
Обамі Б. Х.
Копія: всім людям доброї волі
Громадянина України
Черненка О.М.
Дорогий Барак Хусейнович!
Пише Вам Саша з Києва. Київ - це столиця України. Україна - це країна між Росією і Чорним морем. Та що я там розказую, Ви ж не якийсь Дж. Буш-молодший - географію вчили.
Ви навіть про Україну у своїй книзі згадували, але після того, як згадали - відразу і забули. Тому трошки розкажу про те, що у нас діється, бо Держдеп щось явно не допрацьовує.
Якщо коротко:
"Констітьюшен із дед. Хюман райтс у нас фейсом об тейбл. Гавемент - повне гавно, булшід, по-вашому. Тіпа, хелп, Барак Хусейнович!"
Але я розумію, що Вам зараз не до нас. Я читаю газети і знаю, що у Вас уже кілька років якась "перезагрузка". Але нам тут здалеку здається, що, у Вас не "перезагрузка" - у Вас "система зависла"...
Ти не менше ми і надалі будемо слідувати заповіту чоловіка Вашої підлеглої, який колись нам тут у Києві сказав: "Бор'їтеся - поборете!"
Але про все по-порядку.
Кілька місяців тому у нас обрали президента. Президент як президент, університетів не закінчував, хоч і проффесор. Зрештою, у вас теж Дж. Буша-молодшого обрали, і нічого, жили собі якось майже 10 років.
Хоча ви, наївні, після виборів в Каліфорнії голоси перераховували, а ми в Єнакієвому - ні. Ми знали, що результату це не дасть. Просто наша демократія ще з часів козаччини, а вашій ледве двісті років виповнилося. Велика сила - досвід.
Але Ви нашого президента навіть знаєте! Фотографувались недавно на саміті у Вашингтоні! Можливо, не запам'ятали, Ви багато з ким там фотографувалися, спробуй всіх запам'ятай - ціла черга стояла.
Я колись був студентом і у Києві на Майдані (Майдан - це площа, де колись відбулась Помаранчева революція - Ви по "Сі-Ен-Ен" мабуть бачили), так от, я на Майдані підробляв тим, що фотографувався з перехожими та їх дітьми у костюмі Чебурашки. Теж усіх, з ким фотографувався, не пам'ятаю. Проклята робота, я Вас розумію, але мені за це хоч гроші платили, а Вам за фото з нашим президентом всього-на-всього якийсь уран, добре хоч збагачений.
Але я знову відволікся. Одразу після виборів наш президент запропонував відмінити наступні вибори, хоч і місцеві. А у них так заведено: "Банкова сказала нада - фракція отвєтіл "есть"!". Пояснили, що криза і грошей на вибори немає.
Я читав в газетах, що коли Ви, Барак Хусейнович, обирались - економічна криза була в самому розпалі. Дурний ваш Дж. Буш-молодший - це точно! Брав би приклад з нашого гаранта Конституції і відмінив би вибори, ігноруючи Конституцію. На кризу все можна списати!
Але уявіть собі, якби у Дж. Буша-молодшого вистачило б розуму скасувати тоді вибори, то Ваша країна перетворилася б з країни "відкритих можливостей" в країну "втрачених надій". І це Ваше фото, коли сльоза через всю щоку, його б не було - цього фото.
Але геть лірику. Наша влада вимагає бути прагматичним. Тому продовжую: у нашого президента, коли він був ще кандидатом, були американські політконсультанти і така собі Ганна Герман. Вони за солідний гонорар, по-секрету, "задали" йому Ваше гасло: "Йес ві кен". Наш президент переклав це наступним чином: "Да, виходной!" - і поїхав в Межигір'я.
Потім йому це правильно переклали. Але біда в тому, що реалізовувати це гасло він почав вже після виборів. "Так, ми можемо", - сказав наш президент, ховаючи ксіву "гаранта" у внутрішню кишеню на інавгурації. "Ксіва" - це "Ай-Ді", по-вашому.
І зміг: раніше він користувався підтримкою меншості в парламенті, а після виборів став користуватися підтримкою більшості. Вам, Барак Хусейнович, це важко зрозуміти, але спробую пояснити "на пальцях": це так ніби після Вашої перемоги на виборах сенатори-республіканці раптом стали сенаторами-демократами. Не вірите, що таке може бути? Спитайте в Конституційного Суду.
А потім наш президент сформував уряд. Уряд, як уряд - тавра ставити ніде. Суцільні реформатори.
Випереджаю Ваше питання, містер Обама - чи є у нашому уряді жінки?
Щоб Ви зрозуміли відповідь, знову вдамся до аналогій. Приходить до Вас, наприклад, Хіларі Клінтон і каже: "А чому б мені не очолити Державний департамент?". А Ви так задумливо постукуєте пальцями по "біллю про права" і відповідаєте: "Знаєш, Хіларі, не жіноча це справа - реформами займатись. Йди ліпше на кухню, Білу яблучний пиріг пекти, він скоро з Ялтинської конференції повертається". От у нас десь приблизно так уряд і формувався.
А далі почалося таке, що краще Вам і не розповідати. Кому, як не Вам знати, що заради енергоносіїв для потреб потужних корпорацій не гріх і війну розпочати. Але навіть Дж. Бушу-молодшому не могла прийти думка в голову - заради вуглеводню віддати росіянам Аляску "родімую в зад". А нашому президенту прийшла.
Пробачте, Бараку Хусейновичу, але історична освіта підводить - не можу без прикладів. От є у вас на Кубі база "Гуантанамо".
Ясна річ, справа давня, США взяли її в оренду на початку минулого століття, коли Куба тільки починала перетворюватись у плавучий "бордель" для мафіозі з Вашої країни. Але США справно платила за оренду 2000 доларів в рік, аж поки Фідель не відмовився від цих подачок.
У 2002 році строк оренди закінчився. Але Ваш попередник, часто тут згаданий, Дж.Буш-молодший, якось цей факт проігнорував. Більше того, заселив чужу територію всілякими, на його думку, волоцюгами.
Це потім уже Ви прийшли, весь в білому, і пообіцяли хоча б волоцюг звідтам забрати. Хоча подіти їх, за великим рахунком, нікуди.
У нас інша історія. У нас теж була територія, яку ми віддали росіянам не так давно, навіть строк оренди ще не закінчився.
Та наш президент продовжив цей строк до безкінечності. І все за енергоносії для потужних корпорацій (у нас вони "бюджетообразующей отраслю" називаються). А міг би, за прикладом Дж. Буша-молодшого якусь війну розпочати.
Тому, виникла у мене, простого українського хлопця, думка: а може давайте "мах на мах" - ми Вам Чорноморський флот в "Гуантанамо", а Ви нам ув'язнених талібів? Вони, крім того, що в кайданах, ще й мусульмани - не будуть влаштовувати п'яні дебоші в прибережних генделиках. Росіянам на Кубі теж не звикати.
Грошей нам не треба. Ми ж стратегічні партнери! Так навіть наш президент каже. У нього всі стратегічні партнери. Тільки державу він чомусь здає лише тому партнеру, який "зверху". Мабуть, така у нього стратегія.
Коментар.
Все це було б смішно, якби не було таким сумним. Депутат держдуми Росії Николай Левичев розповів про ціни в обмін на цінності. Іншими словами держава Україна почала торгувати цінностями. Ми стали продажними і нікому не цікавими. А чим ще торгувати?.
|
|
|
|
|
| Wednesday, March 31, 2010 |
|
Життя в кольорі.
By Oleg_nich @ 3:19 PM :: 245 Views ::
0 Comments :: :: General
|
|
Олег НИЧ, Чечельник, Вінницька обл. Фото автора http://day.kiev.ua/294268/
 Чому на початку XXI століття в незалежній Україні, українці повинні доводити, що вони існують? На душі залишається гіркий осад від одіозних призначень в новому уряді. Пригадуються слова мультиплікаційного героя Чебурашки : «Ми будували, будували і на кінець побудували». І що ж ми побудували? Як міністром освіти держави Україна може працювати людина, яка не визнає самого існування Української нації?
Ми 5 років мали президента патріота. Але його постійна боротьба з вітряними
млинами, і милування своїм патріотизмом були більше схожі на нарцисизм, ніж на бажання працювати заради України. Замість боротьби з політичними опонентами, відбувалась боротьба за звання кращого Українця з політичними однодумцями. І ця боротьба працювала на дискредитацію національної ідеї.
В країні є мільйони громадян, які способом життя, щоденною працею стверджують українські традиції, відроджують їх з попелу, на згарищі інтернаціональної комуністичної ідеї.
Але чи може толерантний прогрес перемогти войовниче невігластво? Важко відповісти на це запитання. Але можна однозначно стверджувати, що ця боротьба триває віками.
Народні традиції, фольклор, прикладне мистецтво, мовна культура є найкращим доказом нашої ідентичності, а отже і незалежності. Носії цієї ідентичності, є справжніми героями України.
Під час проведення в Чечельнику фотовиставки газети «День», головному редактору Ларисі Івшиній подарували вишитий рушник. Це був саме той подарунок, який найбільше їй сподобався. Тому Лариса Олексіївна одразу запитала про майстриню, яка створила таке диво. Виявилось, що живе ця талановита вишивальниця в далекому селі Бритавка, яке знаходиться в лісі. Я отримав завдання від головного редактора розшукати вишивальницю і розповісти про неї.
Моя поїздка декілька раз відкладалась, адже село знаходиться за 30 кілометрів від районного центру, в лісі. Дорога до Бритавки існує лише на мапі. Важко здогадатись, як люди добирались до села посеред цієї, щедрої на сніг зими. Я не став ризикувати і вирішив дочекатись гарної погоди. Мушу сказити, що навіть весняному сонцю не вдалось висушити всю багнюку в напрямку Бритавки. Тому місцями я починав сумніватись, чи справиться мій легковик з таким завданням. Але досягши мети, я був приємно вражений теплотою зустрічі, і замість однієї історії отримав декілька фантастичних розповідей і зарядився позитивною енергією від прекрасних, талановитих людей і їхньої малої батьківщини.
* * *
Мене зустріла сільський голова Бритавки Лілія Миколаївна Корчевська. В її кабінеті я побачив папки з матеріалами про Голодомор. В селі, ще є живі свідки тих страшних подій, тому збереження історичної пам’яті є особливим обов’язком громади. В Бритавці знають точну кількість своїх земляків, які померли від голоду. Завдяки записам сільського фельдшера Назара Дмитровича Осадчука, який фіксував кожну смерть і записував про це в свій щоденник, бритавчани пам’ятають про кожну з 636 жертв Голодомору.
Під час Другої світової війни в Бритавському лісі був центр партизанського руху на півдні Поділля. Про боротьбу партизан з окупантами описала в своїй книзі «Як шумів Бритавський ліс» місцева вчителька Катерина Парфенівна Драчинська. Вона за свої кошти виготовила меморіальні таблички, на яких увічнена пам’ять про загиблих від голоду, репресій та війни. Ці таблички було встановлено біля місцевої церкви.
А потім на мене чекала зустріч з Вірою Антонівною Подільською та Оленою Федорівною Ряба. Віра Антонівна працювала філологом в Бритавській школі, пише вірші. Готується до друку її перша поетична збірка. Олена Федорівна майстриня вишивки, роботи якої прикрашають сотні осель по всьому світу.
Як людина творча Віра Антонівна щиро захоплюється майстерністю вишивальниці, тому вона запропонувала нам наступну розповідь.
* * *
 «Квіти, квіти... Цей барвистий загадковий світ приваблював її ще змалечку. Дивувалася: як це з непоказного пуп’янка, що звечора нагадував загострену паличку, вранці розпускався ліловий, рожевий чи блакитний «грамофончик» крученого панича. Прості, невибагливі квіти, одвічні супутники селянського подвір’я : чорнобривці, мальви, нагідки, жоржини, айстри — здавались їй справжнім дивом. З літами це замилування дивосвітом природи перейшло в захоплення вишивкою.
Ця звичайна жінка з мальовничого села Бритавка, мудра, розважлива, вже більш як півстоліття залишається вірною своїй любові до рукотворної краси. Її рушники, наволочки, картини, ікони та килимки, вишиті «хрестиком», давно розійшлися по світу. «Є мої рушники і в Москві, і в Києві, у Вінниці, у Дніпропетровську, в Чечельнику. у нашому та навколишніх селах», — з гордістю каже Олена Федорівна Ряба. Кілька рушників та вишитих ікон подарувала вона храму Різдва Пресвятої Богородиці. Її роботи постійно експонуються на сільських, районних та обласних виставках народної творчості та викликають щире захоплення. Минулого року вишитий її золотими руками оригінальний рушник, на якому зображено чашу з трояндами, своєрідне дерево життя, було подаровано головному редактору «Дня» Івшиній Ларисі Олексіївні.
Народилась Олена Федорівна нелегкого 1938 року. Батько не повернувся з фронту. Мати з трьома малими дітьми завербувалась на Донбас, звідти переселилась на Кубань. Там, у донських степах, доглядала отари, працювала листоношею. А лютої зими 1950 року, везучи пошту в хурделицю, збилась з дороги в засніженому степу і замерзла. Так 12-річна Оленка і двоє її молодших братиків стали круглими сиротами. Дітей розібрали родичі.
Оленку привези в Бритавку до прабабусі Оксани. «То були важкі повоєнні роки, — згадує Олена Федорівна, — та вечорами, коли в хаті збиралась уся сім’я, при світлі гасової лампи або й каганця вишивали, пряли, шили, лущили кукурудзу чи квасолю і... співали». З мистецтвом вишивки її ознайомила тітка Горпина, і з того часу дівчина не розлучалась із голкою. «Хоч яке то було вишиття, — каже вона з гіркотою, — коли не вистачало ні ниток, ні тканини». Після закінчення школи Олена хотіла йти вчитися на провідника: вабили її далекі, незвідані дороги. Та бабуся була вже старенька і немічна, тітонька важко хворіла, і дівчина змушена була піти працювати на буряківничу ланку. Так сапка стала її «професією», а потяг до незвіданого, прекрасного залишився і розквітнув талантом вишивальниці.
19-річною вийшла заміж і переселилася з чоловіком, Юхимом Потаповичем, у хату, відписану їй тітонькою. Росли дві доньки, роботи додалося, та молода жінка завжди викроювала час для свого улюбленого заняття. Прагнула краси, і творила її здебільшого тоді, коли природа огорталась сивим смутком пізньої осені чи вкривала осіннє різнобарв’я  білою габою забуття. Та й чи до вишивання було навесні, влітку чи ранньої осені, як роботи ж тої, роботи і вдома, і в колгоспі — хоч спати не лягай. Вставала зазвичай, ледь починало світати, бо ж треба встигнути зварити їсти і попоратись, після цілоденного сапання на колгоспному полі полоти ще й власний город, дати лад дітям та чоловікові... І все-таки, пораючи ту нескінченну роботу, знаходила годинку-другу для вишивання. То був час такої втіхи, душевної розкоші. На її рушниках оживали дивовижні квіти, озивались таким буйством кольорів, що забувались буденні клопоти й негаразди. Відчувала себе творцем коли не реальності, то хоч вимріяної своєї долі. В такі хвилини, мабуть, людина розмовляє з Вічністю.
...Ще одна гірка чаша долі, її невигойний біль — старша донька Ніна, котра померла дуже молодою, залишивши на руках бабусі крихітну свою донечку Наташу. Тоді Олена Федорівна замінила внучці матір, як колись заміняла їй матір прабабця Оксана. Виросла внучка гарною, совісною людиною. Зараз має власну сім’ю — вже й її донечка Яся навчається в сьомому класі. «Жаль тільки, — зітхає Олена Федорівна, — не вистачає у моїх дівчат терпіння до вишивання. У молодих нині інші інтереси». Та віриться, що з часом серця рідних їй людей відкриються для такої краси, озвуться в них бабусині й прабабусині сильні гени.
І все — таки Олена Федорівна не самотня у своїй любові до вишивання. В селі крім неї ще до двох десятків чудових майстринь вишивки. Тож є надія, що мистецтво вишивки не згасне, як, на жаль, згасли або згасають інші народні промисли.
Кімната Олени Федорівни нагадує музей вишивки. На стінах — кілька вишитих ікон, зокрема «Покрова Пресвятої Богородиці» та «Різдво Ісуса Христа», портрет Тараса Шевченка. Всі ікони і фотографії обрамлені дивовижної краси рушниками. На ліжку майже до стелі — подушки у вишитих наволочках. Цвітуть на них троянди, маки, жоржини, з-за квітів визирають кумедні кошенята. А господиня витягає з шафи і кладе на стіл цілі стоси вишитих рушників, наволочок, простирадел, килимків, картин... Коли я запитала Майстриню які квіти їй найбільше подобаються, вона відповіла: «А всякі. Усі квіти гарні, всі люблю». Та все ж на її вишивках домінують троянди і маки... Букет польових квітів дихнув пахощами гарячого липневого полудня; розквітла яблунева гілочка обвіяла весняною свіжістю, а щойно зірвані з яблуні гілочки з яблуками (звісно, вишиті!) нагадали дитинство: достоту такі гілочки з яблуками «заграйки» зберігались у нас під образами на «чистій половині» аж до Різдва... До кожного рушника чи скатертини ця чародійка виплела ще й вишукане мереживо, і жоден візерунок не повторюється двічі!
Рушники, рушники...
Як дорога додому, як доля.
Україна моя крізь віки
Рушники простеляла до волі.
То барвінком дивилась із них.
То чар — зіллям весни чарувала.
І калиною мамин рушник
Молодим на добро вишивала.
Рушники, рушники, як життя.
Де червоне сплелося із чорним !
В небесах журавлями летять
І літам важкими, як жорна,
Обіймають у хаті кутки
Ці святі обереги — долоні.
Все життя обвили рушники.
Від колиски — до сивої скроні.
То купальський нев’янучий цвіт.
Твоя вітром обпалена врода.
Твій дитинно-захопливий світ
Із любов’ю карбованим кодом.
Рушники, рушники, рушники...»
* * *
Відірвана від суїти зовнішнього світу, захована в лісі Бритавка є Батьківщиною багатьох творчих людей. В Бритавці народився відомий перекладач Володимир Миколайович Іконніков. Надруковано сотні книг перекладені ним з російської, чуваської, чеченської, грецької мов на українську, а також переклади українських письменників на російську та інші мови. В його перекладах виходили українською мовою такі автори як Чингіз Айтматов, Василь Лановий, Ахмед Мальсагов, Димитрій Псафаса та інші письменники а також книга космонавта Павла Поповича «Нескінченна дорога у всесвіт» та книга Віктора Чорномирдіна «Виклик». На даний час він готує до друку поетичну збірку Віри Антонівни Подольської. По дорозі додому я заїхав зробити портрет поетеси, для цієї збірки. В бібліотеці Віри Антонівни найпочесніше місце займає роман у віршах Ліни Костенко — «Маруся Чурай». Перечитана десятки разів ця книга, за словами Віри Антонівни, є для неї джерелом натхнення. Поетеса каже: «Ця книга притягує мене як магніт, хочеться брати її в руки знову і знову. При цьому кожний раз, читаючи, знаходиш щось нове, цікаве і невідоме, це як колодязь з якого не можна напитись.»
* * *
Їхав з Бритавки з роздвоєними почуттями. З одного боку — такі прекрасні, щирі, життєрадісні люди, мальовнича природа, а з іншого — повна відсутність інфраструктури, безробіття. Мешканці Бритавки, як і мешканці тисяч інших наших сіл і міст, живуть з нашими політиками в різних вимірах, і в абсолютно різних умовах. Мабуть тому політики їх не бачать і не розуміють. Лариса Івшина любить повторювати фразу «вода закипає з країв». Тому Український ренесанс можливий і він вже почався. Люди, які його розпочали, живуть не на Печерських пагорбах, а в глибинці. Це потрібно навчитись бачити і підтримувати.
P.S. Під час поїздки до Бритавки, почув цікаву історію про місцеву дерев’яну церкву, побудовану в кінці ХVІІІ століття. В тридцятих роках вона була частково зруйнована. Деякий час там був склад мінеральних добрив. Старовинний іконостас написаний по дереву ледь проглядався. В 90-х роках церкву відбудували, і звернулись до реставратора, по допомогу у відновленні іконостасу. Спеціалісти повідомили, що реставрувати неможливо. Коли в церкві почались богослужіння іконостас сам відновився.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|