Дорога до батьківського дому
Всім нам з дитинства відомі прості істини - рідна земля, рідна мати, рідні діти, рідна мова. І все це - цілком зрозуміле. Рідна земля - це та, де ти народився і в якій лежить не одне поколіня твоїх предків. Рідна мати - це та жінка, яка тебе народила. Де не народився б українець, рідна земля у нього буде одна - Україна. Й мати рідна - одна, і діти - одні. Родина своя - одна!
На такий лірично-патріотичний лад мене налаштували дві гості, які завітали до нашої Чечельниччини з Києва наприкінці літа, доньки Заслуженого лікаря України, нашої землячки - Варвари Яківни Лабзіної - Ольга та Ірина.
І хоч дорога до краю, де жили, навчались, працювали їх родичі, виявилась досить довгою, і в часі, і за відстанню, та й Чечельниччина зустріла їх не зовсім привітно, адже приїхали вони пізно ввечері, і довелось заночувати на автовокзалі через відсутність вільних місць в готелі, проте поїздкою Ольга та Ірина були задоволені. Щасливі тим, що мали змогу прогулятись вуличками селища, якими майже сто років тому ходив їх дідусь Яків Афанасійович Лабзін і де народилась їх мама - Варвара Яківна.
Дитинство дитячої лікарки
Історія цієї родини досить цікава та історично насичена, а тому важко буде на сторінках газети вмістити все те, що хотілося б. Як би це не здавалось дивним та свою історію я почну не з початку, тобто з діда Якова, а з історії життя його найменшої доньки Варі.
Варвара Яківна народилась 17 грудня 1926 року в містечку Чечельник. Ще зовсім маленькою вона залишилась без материнської ласки. Із спогадів В.Я. Лабзіної: "Моя мама, Феодосія Андріївна, померла у червні 1932 року, мені було 5 з половиною років, я дуже погано пам'ятаю її похорон, могила не збереглася. Ділянка кладовища примикала до території МТС і її, з часом, зайняли під господарські потреби". Після смерті мами, Варвару забрала до себе тітка в Самгородок, поруч з Тульчином.
В 1934 році Варвара пішла до першого класу Чечельницької середньої школи і до початку Великої вітчизняної війни закінчила сім класів. В 1941-1944 рр. разом із своїм, вже тоді стареньким батьком, знаходилась на тимчасово окупованій території. Старші брати Павло, Костянтин та сестра Марія знаходились на фронті, а сестри Антоніна, Тетяна і Віра - в евакуації. Брат Григорій працював в тилу, за участь у розробці палива до реактивних снарядів в роки Великої Вітчизняної війни удостоєний звання лауреата Сталінської премії.
З 1944 р. Варвара переїхала до сестри Тетяни, Заслуженої вчительки УРСР, в м. Проскурів (нині - м. Хмельницький). Там закін-чила жіночу середню школу з золотою медаллю. Поступила до Київського медичного інституту, на педіатричний факультет.
З 1952 року почалась трудова діяльність Варвари Лабзіної. Того ж таки року вийшла заміж за відомого, в майбутньому, українського географа-кліматолога, професора, доктора географічних наук, викладача національного університеті ім. Т. Шевченка Михайла Щербаня. Згодом ця чудова сім’я поповнилась двома дівчатками, Ольгою та Іриною, остання пішла стопами батька, нині також викладач вищезгаданого навчального закладу.
З 1958 по 1960 роки родина перебувала у службовому відрядженні у Китаї. Там наша землячка навчилася рідкісній на той час для України голкорефлексотерапії, що допомагає лікувати безпліддя, гастрит, гіпертонію, захворювання бронхів.
Понад 42-ох років свого життя, з 1960 року по 2002 роки, присвятила Дитячій спеціалізованій лікарні №14 м. Києва, нині - "Охматдит", з них 26 років - на посаді начмеда. Лікарня стала для неї рідною домівкою та сенсом життя. Варвара Яківна була віддана справі охорони здоров’я дітей. За фахом - педіатр, але добре зналась на неврології, хірургії, гінекології. Вона вчила майже всіх теперішніх київських начальників медицини. Часто допомагала іногороднім лікуватися в столичних лікарнях.
З перших днів аварії на Чорнобильській АЕС Варварі Яківні було доручено відкрити два відділення на 90 ліжок для надання медичної допомоги дітям та матерям із постраждалих районів. Всього дві години потребувалось Варварі Лабзіній, щоб впоратись з поставленим перед нею, здавалось неможливим, завданням. Тоді ж, в 1986 році отримала почесне звання Заслуженого лікаря України.
Маючи феноменальну пам’ять, лікарка тримала в голові історії хвороб безлічі родин - причому, навіть, в трьох-чотирьох поколіннях - своїх друзів, знайомих та й просто пацієнтів, з якими їй довелось зустрітись протягом багаторічної роботи. Вона практично не користувалась своєю записною книжкою, пам'ятаючи тисячі телефонних номерів, дати народження близьких їй людей.
Знала багато українських приказок, щедро та влучно приправляла ними свою мову. Могла також ошелешити співрозмовника, несподівано сказавши щось чи проспівавши пісеньку на ідиш, якій навчилась у Чечельнику, спілкуючись з єврейськими дітьми.
Ставши пенсіонеркою, страшенно нудьгувала без улюбленої роботи, проте ніколи не скаржилась. Своє вісімдесятиріччя Варвара Лабзіна зустріла на лікарняному ліжку, в онколо-гічному інституті. А через два тижні її не стало... Поховали В.Я. Лабзіну 4 січня 2006 року на Байковому кладовищі поряд з чоловіком.
Думаю, мало хто знав про те, що лікар - Варвара Яківна Лабзіна, яка лікувала і ставила на ноги найважче - хворих діток України, своє дитинство провела саме у нас - у Чечельнику.
Пам’ять, - як знак шани
А хто ж краще за дітей може знати про батьків. Тож дитячими яскравими спогадами про відомих батьків зі мною поділились донька Ольга: "Таких цікавих моментів дуже багато. Батько був метеорологом і надзвичайно захоплювався природою в усіх її проявах. Він брав мене дивитись, коли скресала крига на Дніпрі і привчив казати "опади"- замість тривіального "дощ".
А ще, він був несамовитим болільником "Динамо" й брав мене з собою. Вірніше, це була ідея матері, щоб я ходила з батьком на футбол, бо у чоловічій компанії він після матчів міг десь по дорозі перехилити чарчину. Я не розуміла такої стратегії, й коли чергового разу, йдучи на футбол, зустріли біля нашого будинку сусіда - теж університетського викладача, той мене вмовив залишитись погуляти з однолітками, я з радістю залишилась. Згодом, мати мені пояснила мою помилку і свій задум.
Батько був керівником практики студентів у Каневі, яка тривала влітку близько двох місяців, й ми усі родиною також приїздили туди і щоразу ходили на могилу Тараса Шевченка. Відтоді вірш "Заповіт" для мене закарбувався в образі Дніпра, який відкривається із Тарасової гори.
Мама завжди була лікарем, навіть на відпочинку. Одного разу у Криму, на безлюдній дорозі, на наших очах зіткнулись два автомобілі. Мати одразу ж попросила водія машини, в якій ми їхали, зупинитись. Вони спочатку витягла всіх постраждалих із машин, а потім почали їх бинтувати. Все ж таки, будь-яка інша жінка на відпочинок взяла б краще кілька зайвих суконь чи прикрас, мати ж завжди брала йод, бинти, шприци та ін.".
По собі наша заслужена землячка залишила не тільки гарний слід, як Людина, а також увічнила пам’ять про свого чоловіка, підготувавши про нього низку публікацій і написала історію життя свого батька, Якова Афанасійовича Лабзіна.
Життя «Лабзіна - Головатого»
Аби познайомити наших читачів з батьком Варвари Яківни, опублікуємо низку її спогадів про цього, досить знаного в свій час, чоловіка:
Лабзін Яків Афанасійович - росіянин, народився 9 жовтня 1871 в Орловській губернії.
У 16 років поїхав на заробітки до Одеси, звідти ж його мобілізували в солдати Царської армії, де прослужив до 1913 року і був відправлений у відставку в чині підпрапорщика-фельдфебеля.
Під час служби в армії Яків Лабзін був нагороджений медалями "За старанність" - великою золотою, золотою та срібною. Коли звільнявся після надстрокової служби, йому подарували ікону Св.Миколая, (золота обробка, червоний оксамит, у красивому, червоного дерева чохлі з ключиком).
Після Луцька, родина Якова Афанасійовича жила деякий час у Писарівці, а потім у Чечельнику. Чоловік був з дітьми один. Незабаром його дружиною стала помічниця родини - Феодосія Андріївна.
У Чечельнику Лабзіна називали "білий генерал". Він був високого зросту, міцної статури, з красивою армійською виправкою, з гарним нахилом голови. Голова була великих розмірів, за 60 см в окружності. Ще відставного прапорщика дражнили "Лабзін - Головатий", не тому, що велика, а, в основному, тому, що - розумна.
Яків Афанасійович багато знав, цікавився політикою, із задоволенням проводив бесіди на різні теми з сусідами та знайомими. Працював, як і більшість сільського населення, в колгоспі.
У Чечельнику спочатку жили "за Палацами" - в житлових будинках у вигляді казарм, за садибою Орлова, потім купили будинок у містечку, Це був великий будинок чи м'ясника, чи-то візника. У ньому було 4 кімнати, кухня, комора, погріб, сарай з великими воротами для підводи. По фасаду будинку був великий балкон з виходом з однієї кімнати.
Я не пам'ятаю, щоб тато ходив в церкву, але ніколи не богохулив, перед сном молився, хрестився, у будинку в кутку висіли ікони, в одній великій рамці висіли маленькі іконки по імені кожного з дітей, нас молитися не учив.
Жили ми бідно, пам'ятаю, що одну і ту ж заварку чаю заварювали майже протягом тижня, кістки виварювали по декілька днів, це було в 1933-1937 роки.
Восени, як правило, шаткували капусту, багато - велику бочку, а ми, діти, поїдали качанчики до болю в животі, які від цього були роздуті, як барабани. Восени їли гарбуз у вигляді каші, іноді печений.
Одягнені ми були дуже погано, часто плакали від того, що виглядали гірше за інших дітей, батько утішав нас словами: "дурень не зрозуміє, а розумний подумає і скаже, що так і має бути". Він примушував мене, по бідності, носити боти-чобітки покійної моєї матері, а я ридма ревла, оскільки такого взуття ніхто не носив.
Пам'ятаю, що школа мені, як сироті, виділила сіре довге зимове пальто, в якому я потопала, і якесь взуття. Завжди із заздрістю дивилася на єврейських дітей, які приносили з собою хліб з лоєм (топлене яловиче сало з цибулею), від запаху цієї їжі я ковтала слинки, і очі лізли на лоб. Так ми жили, але вчилися тільки "на відмінно".
Враховуючи бідність, Яків Афанасійович намагався поліпшити свій бюджет за рахунок квартирантів. Пам'ятаю сім'ю Краєвських. Голову родини в 1937 році посадили, з заслання він не повернувся, на квартирі у нас продовжувала жити його - дружина Феня та син Володя - каліка, була ще дочка, імені якої не пам'ятаю.
На квартирі у нас два-три роки жив слідчий (чи захисник) з Ольгополя. Думаю, що в Чечельнику була юридична контора. На суботу і неділю він їздив до себе додому в Ольгопіль, де у нього був свій доглянутий дім. Прізвище слідчого - Шашкевич, він приносив з собою дуже красиву, - одна в одну, картоплю, називали її "мариканка", уранці він їв її в лушпинні з дуже смачним вершковим мас-лом, пригощав і мене цими делікатесами. Тому я з нетерпінням чекала його повернення. На той час, я була ученицею 2-3 кл., і він деколи задавав мені завдання і чомусь називав "професором математики".
Серед синів батько виділяв Павла, тому що той був військовим, завжди привозив ліки для нього. У свій приїзд в 1940 році, Павлик сказав про те, що незабаром може початися війна. Яків Лабзін вірив в потужність нашої Радянської армії і не допускав думки, що німці за 2-3 тижні від початку війни можуть дістатися до Чечельника, тому і чути не хотів про евакуацію.
Під час окупації чи-то німці, чи-то румуни побили Якова Афанасійовича, після цього він втратив пам'ять. Часом пам'ять відновлювалася, але інтересу до життя не було. Помер Яків Лабзін -17.01.1946 р.
***
Доньки Варвари Яківни мали за мету приїзду до Чечельника знайти могилу діда, але це їм поки що не вдалося. Але тепер, за їх словами, вони вже орієнтуються в місті й знають більш-менш точно, де поховано дідуся, тому вірять, що в наступний приїзд могилу обов'язково відвідають. Ще мають надію, що знайдуться люди, які щось знають про Чечельник періоду 1920-45 рр. та, можливо, згадають їх родину.
Ось така історія. Можливо, в районі ще хтось пам'ятає "білого генерала - Лабзіна Головатого" і його дітей, звертайтесь в редакцію. І, можливо, всім нам разом вдасться допо-могти Ользі та Ірині.
Л.Шабельник