Welcome to Chechelnik.com

    У планетарному масштабі відбувається радикальна зміна цінностей. Про це все частіше говорять провідні вчені. Світова економічна криза поставила багато запитань і відповіді на них швидше всього не лежать тільки в економічній площині. Вихід з кризи звичними методами неможливий. Не має сенсу складати дорожню карту, якщо до цього часу не відомо, куди веде дорога.  Світова економіка протягом кількох останніх століть була побудована на обороті матеріальних активів. Хто володів ресурсами - той володів світом. Але нещодавно сталась переломна подія -  доля нематеріальних ресурсів у світовому капіталі перевищила  50 відсотків. Тобто більш як половина власності у світі - це ідеї. І доля нематеріальних активів продовжує зростати.
  Разом з тим,  ідеологія суспільства споживання, яка є найбільш ефективною для подальшого розвитку капіталізму, катастрофічно наближається до межі, коли екологія та  кліматичні зміни будуть загрожувати існуванню людства.
   Можна зробити висновок, що найбільшим надбанням будь якого суспільства є інтелектуальний потенціал. Це ресурс, який дасть можливість розвиватись в будь- яких реаліях.
  Прикладом такого розвитку є Японія. Адже не володіючи великими запасами природних ресурсів, країна має високий економічний потенціал завдяки  високій організації суспільства і розвиненій науці.
  Розвиток науки і технологій повинні стати пріоритетами для України. Ці наміри активно декларуються нинішньою владою, і такі декларації є обґрунтованим та абсолютно зрозумілими. Але чи відповідають декларації дійсності? Ситуація нагадує старий анекдот: «У нашій країні все робиться заради людей, і ми знаємо цих людей».  Урядовці обіцяють побудувати в Україні аналог «Силіконової долини». І якась компанія обов’язково отримає підряд на будівництво такого центру, тоді, можливо, наукове містечко набуде матеріальних обрисів. Але головним наповненням такого проекту є не будівлі та інфраструктура, а наукові кадри. 
А наукові кадри є  в першу чергу  результатом освітнього процесу.
 Публічна дискусія, яка ведеться на сторінках газети «День» та в інших ЗМІ з приводу реформування освіти, схоже, аж ніяк не впливає на погляди і дії влади. Мабуть, основною причиною такого стану речей є  абсолютна відірваність чиновників від реального стану справ в освітніх закладах,  нерозуміння мети і завдань, що стоять перед  освітнім процесом. Від вчителів  доводиться чути про невиправдано величезний обсяг паперової роботи, що створює віртуальну видимість освітнього  процесу і забирає левову частину часу, який так потрібний для безпосереднього спілкування з  учнями. Про це кричать всі педагоги-практики, але абсолютно не чують чиновники.  Для  того, щоб у надрах системи освіти народжувались майбутні генії, потрібно не запихати в їхні голови величезний масив різної інформації, а вчити думати і вмотивовувати їх прагнення до самоосвіти, стимулювати творчий підхід. Зрозуміло, що це прописні істини, але чомусь ці прописні істини не стають  засадами формування освітнього процесу. 
Чи маємо ми перспективу в створенні власної «Силіконової долини»?
Поки що, незважаючи на всі проблеми в освіті, ми справді багаті на талановитих вчених і перспективну молодь. Але протягом всього часу незалежності України планомірно втрачаємо ці безцінні кадри, через трудову імміграцію і так званий експорт мізків.  Основною причиною цих втрат є матеріальна складова.   Чомусь так склалось, що в нашій країні розподіл матеріальних благ має явний крен в бік політиків і чиновників.  Тому головний герой роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшего» має друга в Каліфорнійській  «Силіконовій долині», наш земляк і друг з Чечельника теж уже багато років працює програмістом у Канаді. І таких прикладів, коли  українські «світлі голови»  працюють на процвітання різних держав – тисячі.
   Запитання  «Чи буде у нас «Силіконова долина»?»  має абсолютно конкретну відповідь. І наштовхнула нас на цю відповідь вчителька фізики із села Баланівки  Бершадського району Лідія Іванівна Кушнір.  Вона розповіла історію двох братів- близнюків – Леоніда та Миколу Тузенків. Це неймовірно талановиті юнаки, переможці та призери багатьох міжнародних олімпіад з фізики і  математики. Можливо, ці хлопці стануть у майбутньому нобелівськими лауреатами. Лідія Іванівна гордиться такими учнями і жалкує, що, на жаль, вони вже не в Україні.
Недавно ми побували у Баланівці, завітали до затишної оселі Тузенків. Того дня був дома лише господар, дружина його поїхала в Київ зустрічати синів, які мали приїхати на канікули.
   Дмитро Пилипович виявився дуже привітною людиною і цікавим співрозмовником.

Шлях у велику науку
у братів Леоніда та Миколи Тузенків почався у школі рідного села.
Навесні 2007 р. восьмикласники Льоня і Коля Тузенки увійшли до фіналу Європейського конкурсу міжнародного чемпіонату з розв’язування логічних задач. І  тоді місцева преса звернулася до всіх небайдужих людей із закликом допомогти хлопцям поїхати у Францію. Адже потрібно було 25 тисяч гривень. А у батьків – будівельника Дмитра Пилиповича і працівника магазину Віри Дмитрівни – таких грошей не було. І вже думали відмовитися від тієї поїздки, та вчителі наполягли, що їхати треба, адже такий шанс рідко кому випадає. Тож все-таки спільними зусиллями, з допомогою меценатів, зібрали потрібні кошти. Хлопці ж, образно кажучи, підкорили Париж, зайнявши перші місця у Єврокубку! Організаторам навіть довелося терміново виготовляти другу золоту медаль, бо ніхто не сподівався на те, що переможуть два брати.
То була перша, але не єдина перемога. Бо далі хлопці, які після восьмого класу стали учнями фізико-математичного ліцею при Національному університеті ім. Т.Г. Шевченка, не переставали дивувати, стаючи переможцями або призерами різних міжнародних олімпіад – у Хорватії, Мексиці, Казахстані… І що цікаво: практично всі нагороди, медалі, призи – однакові, як кажуть, рівносильні.
На запитання, в чому ж полягає феномен братів Тузенків, батько назвав такі складові: найперше, дар Божий, далі – зусилля вчителів, які побачили цей дар і розвинули його, це насамперед Лідія Кушнір та Лідія Дзюбенко. Потім – щастя і працелюбність.
Звичайно ж, як не назвати й батьків, які народили і виховали таких дітей. І створили їм такі умови, аби якнайповніше розкрилося їхнє обдарування:
- Якби ми проігнорували запрошення на різні олімпіади, не пускали їх, то це був батьківський злочин, - каже Дмитро Пилипович. – Хоч, незважаючи на допомогу різних спонсорів, нам доводиться трохи сутужно. Та хлопці це розуміють.
З раннього дитинства Леонід і Микола нічим не відрізнялися від інших дітей – так само пасли корову ( навіть на їхнє прохання батьки завели другу), ганяли у футбол, мріяли про те, що стануть футболістами, були комунікабельними, товариськими хлопцями. Але були в них риси, не зовсім характерні для інших – вони до всього ставилися серйозно, по-дорослому. Чи це стосувалося допомоги батькам по господарству, чи навчання, чи гри у футбол.
- Хлопці заощадливі, не потратять зайвої копійки, бережливо ставляться до одягу, речей. Нас дуже радує, що не перейняли ні в кого шкідливих звичок, - розповідає Дмитро Пилипович. – Коли в ліцеї їхня однокласниця опинилася під загрозою виключення через відставання з фізики та математики,  вони допомогли їй у цих предметах. До речі, крім основних предметів, досконало вивчили англійську мову.
Близнюки завжди йшли попереду інших. І завжди одержували престижні нагороди не тільки у предметних олімпіадах. Скажімо, вони ставали переможцями акції «Гордість країни», мають відзнаки від президентів Віктора Ющенка, Леоніда Кучми, одержували стипендію від Святослава Вакарчука. А ще у їхній кімнаті в батьківській оселі є футбольний м’яч від Андрія Шевченка та чимало інших пам’ятних речей.
Батько з гордістю показує чималу теку із газетними статтями про синів. Але при цьому зауважує, що зоряна хвороба Льоні і Миколці не загрожує  - вони дуже спокійно ставляться до посиленої уваги журналістів. Розуміють, що все залежить від них самих.
…А через кілька днів ми зустрілися із самими хлопцями, яким, до речі, пізніше, 11 березня, виповнилося по вісімнадцять років.
Під час розмови юні вундеркінди  просили не називати назву і місце їхнього навчання .
- Нам потрібно вчитися, а не інтерв’ю роздавати, - в унісон сказали хлопці. – А якщо журналісти дізнаються про місце нашого навчання, то не даватимуть спокою і можливості спокійно вчитися. І навіщо нам зайва увага?
Вчаться Тузенки у дуже престижному закладі за межами України. Повністю віддаються навчанню. Адже самі зробили вибір із багатьох пропозицій, що їм надходили ще в ліцеї ( до речі, закінчили його із золотими медалями).
Є впевненість в тому, що через кілька років ми ще почуємо їхнє прізвище. І при цьому згадаємо, що шлях у велику науку у Леоніда та Миколи Тузенків починався із сільської школи з подільської глибинки. Дуже хочеться сподіватись, що продовжиться цей шлях в Україні а не десь в далеких світах.
І якщо станеться саме так, то, мабуть, тоді буде перспектива у нашої «силіконової долини.
А поки що радимо запам’ятати ці імена – впевнені, що через кілька років вони прозвучать на весь світ і на повен голос.
Олег НИЧ,
Федір ШЕВЧУК,
Вінницька область