Розвіяло на цілий світ із берегів Савранки цвіт
Такий цвіт «розвіяло» з усієї України. За даними Мінпраці нині за кордоном працює від 3-х до 3,5 мільйонів українців. Це офіційна статистика. За неофіційною ж – їх майже в два рази більше – до 7 млн. Як свідчать багато-чисельні соціологічні дослідження нашу державу покидають висококваліфіковані науковці, з високою репутацією вчені, і просто ті, хто знає собі ціну і кому надоїло шукати і без того «убогий» заробіток і жити, вибачте, з протягнутою рукою.
Чечельниччина – не виняток. Старше покоління може багато розповісти про міграцію з району в кінці 70-х, всіх 80-х, 90-х років, а вже про те, що було в останні роки ми знаємо і бачимо самі.
Як їм «там»? Де вони «там»? і що вони «там»? Редакція вважає, що відповіді на ці та інші питання будуть цікавими для наших читачів.
Ми пропонуєм Вам інтерв’ю з тим, хто народився тут, на чечельницькій землі, виріс, навчався разом з нами, але в силу обставин з сім’єю живе і працює за кордоном. Це Гук Руслан Володимирович.
Коротко про нього самого і його рідних, близьких.
Народився 25.10.1974 в с. Тартак.
Мама - Гук Євдокія Олександрівна - пенсіонерка, працювала вихователькою в дитсадку.
Тато - Гук Володимир Федорович – пенсіонер, працював робітником на спиртовому заводі.
Дружина Гук Аліна Вілісівна 1974 р.н. Має вищу освіту. Закінчила молочний інститут в Вологді.
Діти: дочка Юля 1996 р.н і син Максим 2001 р.н.
Сам Руслан навчався в Чечельницькій школі №1 з 1981 по 1991 р., яку закінчив з срібною медаллю.
З 1991 по 1996 р продовжив навчання в Вінницькому державному технічному університеті.
По його закінченню нетривалий час працював в одному з магазинів м. Вінниці програмістом. Потім приїхав в Чечельник, де близько року працював у відділенні державного казначейства.
В 1998 р. з сімєю виїхав в Аргентину, а в 2001 р. переїхав у Канаду.
Проживає в м. Галіфакс.
- Шановний Руслане!
Озирніться зараз з позиції уже дорослої людини і скажіть: «Народитися в Україні - це щастя, чи для цього щось не дістає, чого саме?»
- Звичайно, це велике щастя бути народженим в Україні. Повсякчас згадую свої дитячі роки з радістю і теплом. Мене виховали в любові та ласці. Я щиро вдячний за це як своїм батькам, так і всім мешканцям нашого містечка, з якими мені доводилось спілкуватись, які по - різному вплинули на мій духовний розвиток. Надзвичайні краєвиди нашого містечка також формували мою особистість і залишили в пам’яті безумовний відбиток.
Ще будучи підлітком, читав багато книжок, історій про великих мандрівників і уявляв себе юнгою на кораблі, у кругосвітньому плаванні, подумки мандрував по всьому світі. Коли прийшов час вибирати професію, я навіть мав намір стати моряком. Мати переконала в іншому, посилаючись на важке життя моряків: ні сім’ї, ні дружини.
- Що спонукало Вас «вилетіти з рідного гнізда»? Вік? Професія? Освіта? Відсутність достатку? Інші причини?
На що розраховували, обираючи країну для виїзду? Чому саме Аргентина?
Якою була реакція батьків на Ваше непросте рішення?
- Закінчивши університет, я був готовий до великих подвигів, і цілком випадково з“явилася можливість поїхати до Аргентини. Юнак, переповнений надіями, який вірив у свої сили, почав пакувати свій чемодан, тому і заперечувати ніхто не став: ні дружина, ні батьки, ні друзі. Та якби хтось і заперечив - я б і не послухав.
Ідея поїхати в Аргентину з“явилась випадково. Мій товариш готував документи на виїзд, але одному було їхати боязко. Саме на той час між Аргентиною і Україною була домовленість про надання статусу вільного працевлаштування. Роботи за моєю спеціальністю там було надзвичайно багато.
Тому і зібрався в дорогу.
- Ваш закордонний багаж. Яким він був?
- Багажу було небагато: фотографії рідних, книги та одяг.
-«Людина-Людині... Хто?» - там, за кордоном? Відношення держави і самого народу до тих, хто приїжджає з країн колишнього Союзу?
Я ще ніколи не бачив більш дружелюбніших людей, ніж аргентинці. На роботі колектив - це велика сім’я. Аргентинці вміють повеселитись, а коли потрібно, - то і попрацювати. Звичайно, ритм роботи заважкий. Робота та друзі - там на першому місці. У такій країні ніколи не відчуватимеш себе чужим, а навпаки - ніби ти тут прожив усе життя. Бар’єри, звичайно, були, як матеріальні, так і психологічні. Чужа мова, чужі звичаї. Сил надавали мені моя сім’я, батьки та друзі.
-«Смак» перших грошей. На якій роботі, по якій спеціальності і, вибачте за нескромність, - скільки? На що пішов перший заробіток?
- Перший заробіток пішов на оплату боргів, так як життя у Буенос-Айресі було надзвичайно дороге, з собою, як ви розумієте, грошей я багато не привіз, і роботу я знайшов не відразу...
Поза всяким сумнівом, сума - це не головне, а сам факт того, що я зміг заробити гроші своїми силами та ще й у чужій країні. Думка про повернення відступила( хоч якби і схотів, то не було би за що). Як то кажуть, квиток в одному напрямку.
- Скільки часу знадобилось для подолання мовного бар’єру, вивчення «азів» спілкування?
- Важко говорити про подолання мовного бар“єру, звичайно, пройшло декілька місяців, поки почав говорити свої перші іспанські речення. Роботу знайшов через три місяці, хоча сказати, що говорив я на іспанській, не можна. Мова приходить через роки, коли ти можеш вільно спілкуватися. Проте, навіть через роки знаходяться такі теми, на які важко говорити, наприклад, наука чи медицина – тут не вистачає певної термінології.
- Зміна Аргентини на Канаду? Чому саме Канада? Яка «вартість перепустки» до цієї країни?
- На жаль, економічний стан в Аргентині змінювався і не в кращу сторону. Дуже часто з’являлось відчуття, що десь це я вже бачив. Цікаво було спостерігати за подіями.
Все відбувалося як і в часи розпаду Радянського Союзу. Економічна криза: банки заморозили рахунки, прийшла інфляція і тому подібне. Правда інфляція не досягла таких розмірів, як на Україні, мабуть тому, що люди там зовсім інші, не вміють мовчати. Якщо банки не видавали грошей - люди йшли і громили банки, якщо не було за що купувати їжу - йшли і забирали все підряд з супермаркетів. Президент був змушений втекти на гелікоптері за межі країни. Певна річ, жити в такій країні стало небезпечно. Кожний день постріли на вулицях, пограбування магазинів, тощо. Потрібно було перечекати цей момент або їхати далі.
Якщо відірвешся від рідної землі - подолаєш страх перед невідомими землями, людьми та культурами, потім стає легко переїжджати з місця на місце. Взагалі, люди тут дуже мобільні: переїздять з місця на місце дуже легко. Майже всі люблять мандрувати - знаходять собі нових друзів, пізнають нові місця.
Вони не купують дорогі меблі, не клеять шпалери... рік - два – та й їдуть на нове місце. Це спонукається новою більш престижною роботою та змінами на краще.
З англійською мовою у мене було не дуже добре, хоча і брав приватні уроки. Комп’ютерному спеціалісту необхідно знати англійську, так як в основному вся документація, форуми в Інтернеті написані на англійській мові. Для того, щоб покращити свої знання в англійській - вирішили поїхати в Канаду. Мандруючи по світу, мені довелось спілкуватись з різними людьми. З ким би я не говорив, усі мали одну і ту ж саму думку, Канада - найкраща країна для проживання сімейної людини. Оптимальні умови для життя, роботи та розвитку дітей, та й медицина безкоштовна. Тому, довго не думаючи, переїхали до Канади.
Ціна перепустки до Канади, так як і ціна перепустки до Аргентини, - занадто висока. Всі твої нові та близькі тобі люди залишаються в іншій країні. Боляче розлучатися з ними, але попереду нові знайомства, нові пригоди.
- Сімейні перспективи: діти, власний будинок, інші зручності... Чи майже все тут можна купити за гроші?
- Головна цінність канадського суспільства - сім’я. Всі умови та зручності - все для розвитку дітей та кар’єрного росту.
Поза всяким сумнівом, у країнах капіталу, гроші відіграють дуже значну роль. Приватний бізнес рухає економіку. Система розрахована на споживача, на постійний обіг грошей, тому накопичування грошей тут не заохочується. Система кредитів - все зводиться на рентовий рівень. Будинок, машина, електронна техніка – все, можна сказати, не викуповується, а береться у користування, у кредит. Тому, і зарплата практично йде на погашення кредиту. Готівки, як такої, тут практично і не видно.
Говорячи про речі, які тут не продаються, хочу відмітити, перш за все - це закон, точніше сказати - державні службовці, які забезпечують виконання законів. Будь то міністр чи син губернатора, чи будь-хто, кожен, хто переступить закон – буде покараний.
-Існує таке поняття: експлуатація інтелекту. А у Вашому випадку?
Щодо експлуатації інтелекту, то, звичайно, у цій чи іншій країні він є. Якщо ти не працюєш на себе, на свою компанію чи, як у нас кажуть, фірму, то, можна сказати, що твій інтелект експлуатують.
Усе залежить від умов праці та кількості робочих годин, протягом яких тобі доводиться працювати. Якщо в Аргентині я проводив по 12-14 годин за комп’ютером, то у Канаді – 7-8 годин, а робочий день закінчився - всі спішать додому, до сім’ї.
Роботодавці організовують курси, тобто відводять час на самоосвіту, влаштовують спеціальні презентації за обіднім столом, в цілому, працювати приємно, звичайно, це також залежить від керівництва компанії.
-Є така хвороба ностальгія, чи є таке у Вас? Чи це міф невдах?
- Ностальгія звичайно є, над усе за батьками, рідними та друзями. Поговоривши по телефону чи проглянувши новини, чи якийсь український фільм, відразу хочеться відвідати рідну домівку. На свята чи на дні народження, коли збирається вся родина за столом, а тебе там немає, задумуєшся, а чи варто?..
- Ви рахуєте себе благополучним? Що потрібно, аби таким стати у нас на Україні?
- Благополуччя залежить від твого духовного настрою. Це почуття повинна відчувати кожна людина незалежно від країни, в якій ти живеш.
- Чи є різниця між стилем роботи, життям в цілому у нас і у них?
- Частково я вже розповів про різницю в стилі життя між Канадою та Україною, це можна висловити в декількох словах: сім’я, кар’єра, відпочинок.
-«Працююча дружина» - як відносяться до цього там і особисто Ви?
-Особисто, я думаю, що працювати та розвивати свою кар’єру потрібно і дружині. Адже для того, щоб почувати себе впевненою у своїх силах потрібно довести це і собі, і суспільству. Хоча я думаю, що працюючих жінок тут лише 50%.
- Чи знайоме відчуття «Свій серед чужих, чужий серед своїх»?
- Свій серед чужих та чужий серед своїх, напевно, це - не про мене. Мандруючи різними країнами, знаходиш все більше і більше приятелів, все ж не забуваєш і про старих друзів також. Так що я, скрізь - свій. Звичайно, час не стоїть на місці й деякі теми змінюються, але основні цінності залишаються незмінними, то ж розумієш людей, як і раніше.
- Матеріальне забезпечення: це – все, чи майже все? Відчуття межі забезпеченості?
- Як я вже розповідав, відчуття матеріального забезпечення у Канаді різниться від нашого. Люди мобільні: а значить, ні будинок, ні меблі не вважаються рівнем достатку. Навіть одягу тут не надають важливого значення. Люди живуть сьогоднішнім днем, повністю впевнені у своєму майбутньому. Різні категорії людей відчувають і проявляють свій рівень достатку по-різному.
Наприклад, молоді люди намагаються показати свій розмір достатку, купуючи престижну машину. Люди старшого віку - розраховують зібрати гроші на навчання своїм дітям.
- Як Ви вважаєте, якого Ви статку? І чи достатньо його для Вашого майбутнього, а особливо майбутнього ваших дітей?
- Наша сім’я відноситься до середнього класу, як і більшість усіх канадців. Це означає, що рівень забезпечення середній, якого вистачить і для освіти наших дітей. Але, як і кожній людині, завжди хочеться більше.
- Серед заробітчан побутує порівняння: вічний мандрівник. Тож Канада -Ваше вже постійне місце життя чи є інші плани?
- Відірвавшись один раз від своєї домівки, мене ніщо і ніде не затримує. Стаєш мудріший, пізнаєш багато культур та країн, вивчаєш багато мов. І все тобі стає рідним, своїм. Розумієш, що всі люди на світі однакові, до того ж, і головні цінності у них ті самі. Перестаєш бачити кордони між країнами, тому переїхати в іншу країну для тебе стає так, як переїхати в інший будинок.
- Ваш досвід вдалого заморського життя варто повторити??? Кому? Які варіанти?
-Звичайно, важко сказати чи повторив би я все знову. Як ви розумієте, все це було нелегко і, знаючи через що мені і моїй сім’ї доведеться пройти, можливо, я б і не наважився.
Дивлячись на канадських людей, кажеш собі, які вони невитривалі, ніхто із них не зміг би протриматись у наших умовах і тиждень. А потім запитуєш себе, чи варто бути міцним та витривалим спартанцем?.. Залишаю це питання відкритим.
- Чи можна впізнати «свого» за кордоном? По чому? По яких ознаках?
- Чи можна впізнати свого? Все залежить від людини, яка прибула в чужу країну. Часто приїжджають „нові руські”, то їх далеко видно. А інших можна впізнати по одягу, як я казав, канадці не приділяють одягу великого значення.
- Чи обзавелись вже друзями в Канаді? І як підтримуєте зв’язки з друзями, що залишились на Україні?
- Як я говорив, друзів у нас багато по всьому світі. Стосунки підтримуємо по телефону чи Інтернету.
- Якби Вам запропонували повернутись на Україну, чи зробили б Ви це і при яких умовах?
-Звичайно, Україною ми пишаємось, адже це - наша рідна земля. Сумуємо за батьками та рідними. Важко сказати про повернення, так як наші діти вже стали канадцями. Їм буде важко звикнути до нової країни та культури. Хоча українську мову та народні звичаї ми намагаємося зберегти у нашій сім’ї.
- Добра і щастя Вам, здоров’я і радості від дітей, повного задоволення від життя...
Від редакції.
Колектив редакції районної газети щиро вдячний Руслану Володимировичу за спілкування, а нашому земляку, інженеру – програмісту Чечельницьких ЕМ Ничу Олегу Володимировичу за ініціативу в організації цього інтерв’ю та надану допомогу.
А ще, ми дякуєм їм обом за створення сайту Чечельника в Інтернеті, що дало можливість розширити користування інформаційним полем для нашої редакції. Щасти Вам.
Матеріали готували М.Колосов.
Л. Драганенко.