Welcome to Chechelnik.com

Ці кадри зроблено майже 4 роки назад 28 листопада 2004.

Що за цей час змінилось ? Чи виправдані наші надії ? Як ви оцінюєте нинішню владу ? Чи можливий майдан сьогодні?

Обсудіть дану тему на нашому форумі.

На форумі в розділі новин проводиться опитування. Як змінилась ситуація після президентських виборів 2004 року.

Голосуйте за свій варіант

22 листопада в Чечельнику відбувся мітинг  вшанування жертв голодомору 1932-33 років.

«Приєднайтеся до нашої молитви...»

Звернення української інтелігенції до російського народу

У скорботні для українського народу і світової спільноти дні вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 рр., ми з гіркотою і здивуванням прочитали послання Президента Російської Федерації Дмитра Медведєва у відповідь на запрошення його до участі у меморіальних заходах у Києві 22 листопада.

Всупереч тому, що цивілізований світ визнає Голодомор 1932—1933 років в Україні злочином комуністичної системи, Президент Російської Федерації дозволяє собі брати у лапки саме слово «Голодомор».

Такий підхід абсолютно незрозумілий хоча б тому, що офіційна позиція Російської Федерації є протилежною. 2003 року Російська Федерація приєдналася до спільної заяви делегацій держав-членів ООН, де зазначалося, що «Голодомор — Великий голод 1932—1933 років в Україні — забрав життя від 7 до 10 мільйонів ні в чому не винних людей та став національною трагедією для українського народу». А на початку 2008 року депутати Державної думи заявили, що «решительно осуждают режим, пренебрегший жизнью людей ради достижения экономических и политических целей».

Останні роки копіткої дослідницької роботи суттєво збагатили доказову базу того, що Голодомор 1932—1933 рр. був геноцидом українського народу. Виявлено тисячі документів, записано десятки тисяч свідчень, які підтверджують, що сталінський режим заморив штучним голодом мільйони українських селян. Все заради політичної мети — знищення носіїв національних традицій, мови, духовної культури, самобутності українського народу, його мрій про відновлення своєї державності. Політична верхівка на чолі зі Сталіним панічно боялася «втратити Україну» і тому ліквідація основи українського народу — селянства — стала ключовим завданням тоталітарної, комуністичної системи.

Мав рацію консул Італії Серджіо Граденіго, який писав 1933 року з Харкова до Риму листи, в яких стверджував: «...теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

Президент Російської Федерації в посланні наголошує: «говорить о том, что существовала цель уничтожения украинцев, — это значит противоречить фактам и пытаться придать националистический подтекст общей трагедии». Але факти свідчать про те, що голод 1932—1933 років за своєю спрямованістю й масштабністю цілком вкладається у визначення геноциду, яке прийняла ООН 1948 року. Те, що не відбулося повного фізичного знищення українців, не означає, що геноциду взагалі не було.

Хіба не були злочинами так зване розкуркулювання, депортації селянства, винищення української інтелігенції, знищення національних кадрів, як політичної та інтелектуальної еліти, так і виробничників, сільських керівників у період «великої чистки 1937—1939 рр.»? А мільйони жертв Голодомору 1932—1933 рр. Хіба не волають до нашої совісті й не зобов’язують нас називати цю незагоєну рану генетичної пам’яті українського народу геноцидом, адже українське населення втратило 20—25%?

Ми розуміємо: великодержавно настроєному російському політику важко відмовлятися від спадщини радянського режиму, який надавав перевагу російській мові та російській історії в будівництві комуністичного суспільства. Важко засудити Сталіна, а тому віднедавна російська влада визнає його «ефективне правління» і в такому плані корегує шкільні підручники.

Але навіть Президентові Росії не вдасться захистити режим Сталіна, адже в тюрмі народів, де правила комуністична партія страждали всі нації, а серед них і російський народ, якому завдано великих жертв.

Вищому керівництву дружньої нам держави годилося б схилити голову в скорботному вшануванні пам’яті мільйонів невинно загиблих українських селян.

Український народ поділяє скорботу за убієнних голодоморами та гулагами представників усіх поневолених радянським режимом націй. Це неодноразово висловлювали Верховна Рада і Президент України.

Ми звертаємося до російської інтелігенції, до російського народу з проханням у поминальний день 22 листопада 2008 року приєднатися до нашої молитви й запалити свічку пам’яті за мільйонами невинних жертв тоталітарного сталінського режиму.

Іван ДЗЮБА, академік НАН України, Герой України

Іван ДРАЧ, голова Конгресу української інтелігенції

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка

Ніна МАТВІЄНКО, народна артистка України, Герой України

Дмитро ПАВЛИЧКО, голова Української всесвітньої координаційної ради, Герой України

Ярослав ЯЦКІВ, академік НАН України, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури

Роман КРУЦИК, Київський «Меморіал»

Мирослав ПОПОВИЧ, академік НАН України, директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди

Мустафа ДЖАЛІЛЄВ, народний депутат України, голова Меджлісу кримськотатарського народу

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, професор

Оксана БІЛОЗІР, народний депутат України.

Стаття з газети Київські Відомості. За 15.11.2008.

Автор Олександр Лук'яненко. Наведено мовою оригіналу.

«Ай, да Ольгополь, Черт бы тебя драл,

Запомнится мне этот городишко.

 Здесь ось повозки я сломал

Да сто рублей еще спустил в картишки...»

    Так в 1821 году писал об Ольгополе — небольшом селе на юге Винницкой области, куда мы по приглашению коллеги выбрались порыбачить на выходные, Александр Сергеевич Пушкин. По крайней мере, о том, что так писал великий, утверждает местный латифундист Павел Каленич, по приглашению которого, собственно, мы и прибыли в Ольгополь. Как оказалось позже, Павел  Евгеньевич — весельчак тот еще. Да иногда такие шутки выдумывает, что вся Виннитчина хохочет!
    Например, с тем же Пушкиным. Года два или три назад, рассказывает нам историю Олег Ныч, фотограф, с легкой руки которого нас, как и Пушкина, занесло в Ольгополь, в областной газете «Вінниччина» опубликовали статью. Мол, в Париже после смерти какого-то известного библиофила на его чердаке нашли неизвестное издание поэзии Пушкина. Начали переводить и обнаружили стих об Ольгополе. Как же — сенсация: в нашей глубинке был сам Пушкин, а мы, сякие-такие, об этом ничего не знаем.
    Каленич тогда — в знак реабилитации — пообещал во всеуслышание поставить в Ольгополе памятник, а рукопись со стихом об Ольгополе выкупить на аукционе и отдать в местный исторический музей.
— Смешно рассказывать, — вспоминает он, — но после этой статьи ко мне областное телевидение приехало — интервью записывать. А еще через некоторое время пришло официальное письмо из московского музея Пушкина с просьбой детальнее рассказать эту историю и выслать им фактический материал. Никто из всех, кто ввязался в эту историю с Пушкиным, не обратил внимание на то, что статья в «Вінниччині» была опубликована 1 апреля.
— Так что же, если Пушкина в Ольгополе не было, то и памятника ему тоже теперь не будет? — нам стало обидно за ольгопольчан, которым так и не видать монумента великого поэта в своем селе.
— Нет, памятник мы установим обязательно — а то что же это такое, когда невесте даже негде сфотографироваться? А так будут сниматься на коленях у великого поэта!
     Внезапно Павел  Каленич, увлекшийся идеей показать заезжим журналистам свои владения, предлагает прокатиться на паруснике.
— Откуда в селе парусник? У вас тут что, свой выход к морю? — удивляемся.
— Выход-не выход, но ежегодную парусную регату проводим.
     Дело, как оказалось, в том, что на окраине Ольгополя есть большой пруд. Когда-то был колхозным, сейчас — в аренде у Каленича. А на этом пруду, словно в сказке, остров с «избушкой на курьих ножках».

    Небольшой, поросший ивами да камышом, островок на пруду был всегда, рассказывают местные, но пару лет назад Каленич решил сделать из него настоящий остров. На тот, изначальный, насыпали пару тонн земли, затем поставили шалаш и кухню — чтобы можно было ездить отдыхать.
— В то время как мы развернули строительство, — рассказывает Каленич, — как раз завязалась перепалка между украинскими и русскими властями из-за Тузлы, поэтому мы свой остров решили назвать «Тузла-2», поскольку на него мы насыпали землю в то же время, что и украинцы на настоящей Тузле.
    А вот год назад у острова возвели деревянный дом на сваях, провели по дну пруда электричество, и теперь — это «лучший курорт Виннитчины». Кстати, с островом Каленич тоже пошутил.
— Ребята, значит, вбивают сваи, а у меня — совещание. Сидят партнеры, а мне прораб звонит с острова — какие-то там проблемы возникли. Мы поговорили, а коллеги спрашивают, что, ты, мол, Каленич, там еще задумал со своим островом — сваи какие-то забиваешь? «Как, — решил я сострить, — вы еще не слышали? Там на прошлой неделе геологи исследования проводили и нефть нашли. Вот я и бурю — черное золото качать буду». Так некоторые люди мне совершенно серьезно начали предлагать резервуары сделать!
    Рыбалка на Каленичевом острове действительно хороша, правда, рыба здесь «с хитринкой» — современным спиннингам предпочитает советские. Да ничего, с хитрыми окунями да карпами мы справились, а вот толстолоба так ни одного и не поймали. Только слушали ночью, как их стаи носятся, точно угорелые, по пруду. Как кинется над водной гладью — так хлюпнет, будто человек в воду прыгнул! А в наши сети ни один так и не попался. Шутники, однако!