http://www.ukragroconsult.com/ukragrokonsalt/novosti-temp/kukuruza-eto-neft-dlya-ukrainy-oleg-bahmatyuk

Олег Бахматюк

Совладелец холдинга Авангард Олег Бахматюк — о глобальных тенденциях на аграрном рынке и о том, как они затронут Украину

 О многих глобальных тенденциях мы можем строить только предположения. Как известно, Минагропрод Китая полностью засекречивает все свои данные по экспорту и импорту на следующие 10 лет. Но уже на сегодняшний день китайские компании — агенты по торговле зерном делают впервые прогнозы, которые шокируют мир.

 На протяжении следующих трех лет Китай планирует импортировать около 28-30 млн тонн. До 2020 года импорт достигнет 50-60 млн тонн кукурузы. Это не просто поднимет рынок, это его всколыхнет настолько сильно, что он однозначно повернется в сторону Украины — одной из немногих стран, которая может увеличить валовой сбор этой культуры.

 Кукуруза — это та нефть, которая может поднять наши территории, их статус и возможности.

 Также прогнозируется, что в следующие 5 лет Китай с 50 млн тонн свинины, которые он потребляет сейчас, увеличит потребление до 75-77 млн тонн. И только половину этого объема смогут покрыть собственными возможностями, и то — при существенном уменьшении других, смежных направлений агропроизводства, в том числе биоэтанола. Это открывает перед странами-поставщиками — Бразилией, Аргентиной и в том числе Украиной — исключительные возможности. И без территории Украины, без построения кластера тут не обойтись.

 Эти цифры многое говорят инвестору. Хотя конечно есть внутренние факторы, есть выборы, есть тенденция к регуляции бизнеса, есть масса подобных вещей, которые просто ограничивают развитие. Но это вторично. Потому что та волна, которая идет она сравнима по мощности с цунами и она однозначно повернет в сторону Украины.

 Простой пример — 20 лет назад нефть из простого товара стала политическим. И неважно, что стоимость нефти выросла в 30 раз. Важно, что в сотни раз выросли факторы влияния, поскольку деньги — это лишь не более чем отражение степени возможностей.

 Сейчас нечто подобное происходит с едой. И эти тенденции как никогда явные. В мире появился новый вид массового уничтожения, которого не был никогда раньше — отсутствие еды и отсутствие воды. В данной контексте роль Украины очевидна — при правильном функционировании рынка, понимании ценности земли, потенциал роста в 100-120 млн тонн зерна может катализировать не только экономический эффект, но и политический. А микс политического и экономического дает наилучший мультипликатор.

 Во многом мы сами создаем себе сложности внутренними факторами, но даже при этом внешние тенденции обещают шокирующие возможности. Волну начнет Китай, но ее подхватит Ближний Восток, Северная Африка.

 Есть такое выражение — затишье перед тайфуном. И мне кажется в Украине сейчас наступило такое затишье.

 Моя рекомендация, как человека, который живет в Украине, работает здесь, уже 17 лет ведет здесь бизнес и хочет строить что-то здесь в дальнейшем и понимает, что происходит на этом рынке, так вот моя рекомендация — однозначно вкладывать средства в аграрный сектор. И кто будет первым, тот получит наибольшие дивиденды.

Дело

http://www.day.kiev.ua/225760

Алла ДУБРОВИК, «День»

Цьогорічна зима принесла українським фермерам чимало неприємностей. Через великі морози загинула майже третина посівів озимих зернових. За даними Міністерства аграрної політики та продовольства, Україні цього року доведеться пересіяти 1,75 мільйона гектарів, що становить 20,8% засіяної на зиму площі. Кабінет Міністрів пообіцяв: держава допоможе аграріям, і вже до кінця квітня з держбюджету буде виділено 300 мільйонів гривень на компенсації господарствам, яким необхідно пересівати озимі. За словами міністра аграрної політики та продовольства Миколи Присяжнюка, розподіл коштів буде здійснюватися максимально прозоро. Зокрема, запевнив чиновник, в кожному районі буде створено комісію, яка на основі представлених сільгоспвиробниками документів і результатів огляду угідь визначить перелік підприємств, яким буде надано відшкодування витрачених коштів на посіви озимих зернових культур, що пересіватимуться під урожай цього року. Згідно з повідомленням міністерства, до складу комісій увійдуть начальники районних управлінь агропромислового розвитку райдержадміністрацій, представники державної фінансової інспекції та державної сільськогосподарської інспекції, центрів наукового забезпечення, управлінь земельних ресурсів, а також Асоціації фермерів та приватних землевласників та Аграрного союзу. У повідомленні зазначено, що Мінагропрод здійснюватиме контроль надходження й використання коштів.

 Тим часом дрібні фермери заявляють, що «не хочуть державних дотацій». Вони в них просто не вірять. Мовляв, більшість дрібних та середніх аграріїв не розуміє, за яким принципом держава ділить державну допомогу, адже кошти до них просто не доходять. Їх ділять ті, хто ближче до «корита». Про це вони заявили в селі Ольгопіль Чечельницького району Вінницької області під час круглого столу на тему «Гектари золотовалютного запасу. Земельна реформа очима практика», ініціаторами та співорганізаторами якого стали місцева агрофірма Ольгопіль та газета «День». До речі, почувши про наш намір провести таку дискусію, участю в ній зацікавився голова парламентського комітету з питань аграрної політики і земельних відносин Григорій Калетник.

 Так само керівники дрібних і середніх фермерських господарств не вірять і в добрі наміри держави щодо скасування мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення. Найбільше їх лякають латифундисти і рейдери. Мовляв, розпаювання за схемою «шахової дошки», якою сьогодні «нарізана» карта українських чорноземів, робить «рекетирам» величезну послугу. Шахраї легко зможуть шантажувати фермера, викупивши в селянина пай посеред орендованих господарством земель. Натомість латифундисти, попереджають фермери, якщо держава законодавчо не обмежить їх апетити, знищать їхні дрібні господарки, й більше того — «умертвлять» українське село. Детальніше про ці та інші питання, які сьогодні лякають українського фермера, — нижче прямою мовою учасників круглого столу.

 Нам було важливо створити дискусійний майданчик, так би мовити, «в полі», зібрати тих, кого, на нашу думку, найбільше зачепить земельна реформа, й тих, кого сьогодні, на жаль, найменше чують наші чиновники. Ціна «земельної реформи» насправді дуже висока, й із часом вона лише зростає. Необачний крок може назавжди позбавити нас не лише шансу стати аграрним світовим лідером (передумови до чого нам дані природними умовами), але й зробити заручниками свого ж «багатства». Тож, реформуючи агросектор, нам не можна припуститися тих помилок, які призвели до втрати в 1990-х роках українцями конкурентоспроможної промисловости. Дуже важливо дослухатися до голосу практика.

Анатолій ПАЧЕВСЬКИЙ, керівник фермерського господарства Калинівського району, Вінницької області:

— Усі питання в земельній реформі звелися зараз лише до продажу землі. Як на мене, треба підходити до цього питання глибше і ширше. Які болячки в цьому закладаються? Чи можливо відтермінувати рух землі? А за цей час удосконалити те, що було зроблено, виправити помилки, що були допущені на перших етапах реформ. Більше року тому ми мали зустріч, на якій був присутній екс-президент Леонід Кучма, і він визнав, що, проводячи земельну реформу, зробив багато помилок, які серйозно зашкодили аграрному сектору. Але й до сьогодні цих помилок не виправлено.

 Найбільша прикра помилка, на мою думку, — це розпаювання за семою шахової дошки. Наша «шахова дошка» — єдина у світі, жодна держава світу не додумалася до такого абсурду. Я не знаю, як з таким «спадком» можна далі проводити реформу. 40% землі в «шахматці» тримає зараз спадкоємець, який живе у місті, і земля йому не потрібна. І уявіть, що буде, якщо він скористається своїм правом та продасть землю. Отам посеред господарства з’явиться клаптик землі «іншого» господаря, там. Це ідеальна схема для рейдерського захоплення господарства. Ця «шахівниця», якщо її не виправити, зруйнує малі та середні господарства, які на своїх плечах сьогодні тримають не лише виготовлення продукції та тваринництво, а й всю соціальну сферу села. Піде знищення сіл. І ні для кого не секрет, що 16 — 18 сіл сьогодні просто зникає з карти України. До речі, це ті села, де працюють великі аграрні холдинги. Останні — теж дуже серйозна болячка. Мій особистий прогноз такий: через вісім-десять років холдинги розваляться, але за ці вісім-десять років вони нароблять багато шкоди.

 Ще одне непродумане питання — це «безземельне» покоління. Є 40% спадкоємців, які мають землю, що в принципі їм не потрібна. А є 40% нових людей, які не мають землі, але хочуть на ній працювати. Зараз вони вступають в орендні відносини. Ті, хто працює на землі, виробляють продукцію і дають «спадкоємцям» орендну плату. І от уявіть ситуацію — спадкоємець продає свою ділянку. А що буде з тим, хто трудився на цій землі? Він залишається без прав? Як наслідок, на селі може сформуватися величезне протистояння. Люди підуть з вилами один на одного. І на це треба зважати.

 Я дуже детально ознайомився з реформою Столипіна. І можу точно вам сказати, що окремі її нюанси закладені й у цю нашу сучасну земельну реформу. Але ж ми знаємо, що Столипінська реформа зазнала краху. Більше того, вона стала однією з причин, які прискорили революцію 1917 року.

 Моя особиста думка — десять років взагалі не ставити питання про відкриття ринку землі, а працювати над удосконаленням чинного законодавства, зокрема з оренди. Та коли вже нам дуже кортить той ринок, то перш ніж його відкривати, треба знати, чого ми прагнемо — розробити концепцію розвитку сільського господарства хоча б на 15 років.

 Я маю два варіанти розвитку земельної реформи. По-перше, землю має скупити лише держава. Зараз розвинуті країни світу йдуть саме таким шляхом. У США в державній власності вже перебуває 60% земель сільськогосподарського призначення, у Великобританії — 90%, навіть у Німеччині вже близько 60% земель придбані державою. І по-друге, нам треба створити Державний земельний банк. Але функція державного земельного банку має полягати в тому, щоб давати кредити. Немає грошей для цього. Водночас ми щороку чуємо, що на сільське господарство виділено 10 — 15 мільярдів, але ми їх не бачимо. Ці гроші розбирають латифундисти. Не давайте їх. Киньте ці 10 чи 15 мільярдів у земельний банк для початку, і нехай він за ці гроші купує землю. А тоді нехай держава надає ці землі в оренду.

Василь ТАРАСЮК, керівник фермерського господарства Тростянецького району, Вінницької області:

— Хто матиме прерогативу в отриманні кредитів від Державного земельного банку? Усі зможуть чи лише певне коло визначених осіб? Якщо земельний банк викупить цю землю, то хто матиме право її викупити? Відповіді на ці питання для нас є дуже й дуже важливими сьогодні. Ми добре навчені прикрою практикою дотування сільгоспвиробника. Буквально минулого року всі дотації на тваринницьку продукцію були акумульовані в певних руках, а ми, дрібні та середні фермери, якраз цих коштів не отримали. Отримали ті, хто був ближче до влади і хто мав на це вплив.

 Мені смішно чути, коли кажуть, що ми не продаватимемо землі іноземцям. Ми все не хотіли продавати іноземцям. А втім, де зараз нафтопереробна промисловість, у кого наші заводи, фабрики? Чому сьогодні білоруське паливо та білоруське добриво дешевші, аніж українське?

 І ще одне — 1% податку на землю. Ніхто з нас не проти цього. Але треба рахувати, скільки вже накручено цих податків. Минулого року приймали закон про податок на дороги. Ухвалили цей закон. Включили цей податок у ціну солярки, а ми, аграрії, зокрема моє господарство, спалюємо сьогодні близько 400 тонн на рік. От вам і податок. Як мінімум 800 тисяч гривень — накрутили. Сьогодні КМУ ухвалює постанову підняти ціну землі в 1,756 разу. Оце порахуєш, а потім думаєш — кидай торгувати, бо нема вже чим здачу видавати.

 Зараз я займаюся тваринництвом, переважно свинарством. Із 500 голів довели до 4,5 тисячі. А сьогодні я думаю, навіщо воно мені? Молоко, м’ясо в Україні не окупається. У нас зараз мільйонні збитки. То хто дурний буде тих свиней тримати? Раніше нам за один кілограм цукру давали кілограм солярки. Сьогодні я за літру солярки повинен дати два кілограми цукру. Змусите мене сіяти буряк? І ви хочете сказати, що знайдеться хтось чесний і порядний, хто після цих підрахунків захоче купити землю в селі?

Микола ПАНАСЮК, голова обласної ради сільгоспвиробників Вінницької області:

— Сьогодні робиться не ринок землі, а продаж. Усі, хто тут сидить, ніхто з нас не купить землю. Тоді для чого продавати землю? Ми, коли продали фабрики й заводи, роздержавили їх. Для того щоб земля була у двох-трьох руках, її треба роздержавити, продати, і вона знов опиниться у двох-трьох людей.

 В усьому світі підтримують сільську місцевість, усі дотують сільське господарство. Лише в нас хочуть відбудувати село за рахунок села.

Микола СОРОЧАН, керівник фермерського господарства Кодимського району Одеської області:

— Проблему агрохолдингів я вирішив би таким чином: латифундистів треба зобов’язати брати на роботу людей із села, землі якого вони орендують. Я не реєстрував би їм права власності й навіть оренди, якщо понад 30% їхніх працівників проживає за 30 кілометрів від сільської ради, де розташована земля. Тоді село не буде гинути.

 По-друге, ми всі знаємо, що всі ці агрохолдинги не хочуть займатися тваринництвом, соціальною сферою села... От взяли вони землю, хай займаються нею, але тоді хай держава не дає їм фіксований сільськогосподарський податок, їх треба позбавити сьогоднішніх «тепличних умов», забрати в них акумуляцію ПДВ. Ці умови треба дати тим підприємствам, власники яких працюють і живуть у тому селі, землі якого орендують. Світом править інтерес: хочуть без тваринництва, хочуть людей із 14 поверху привозити до землі — нехай, але хай працюють тоді на загальних умовах.

 Щодо заборони продажу землі іноземцям, хочу вас запевнити: її можна обійти у два кроки. Є лазівка: землею можна заволодіти через процес «розірвання шлюбу».

Юрій ЯЛОВЧУК, керівник фермерського господарства Великомихайлівського району Одеської області:

— Нас влітку чекає великий футбол. Із державної кишені цей проект витрусив багато мільярдів. Будемо півроку грати в футбол. Потім будемо готуватися до виборів, що теж немало коштуватиме державному бюджету. А тепер скажіть: ми ще третій такий «фундаментальний» проект потягнемо? Та ні. Тому що, думаю, всі це розуміють, курс долара підніметься. І піде після виборів нестабільність. І якщо ми в таких умовах почнемо продавати землю, то віддамо її за копійки. Всі так переживають за ту бабцю на селі. Давайте викупимо в неї той пай за «щербату» копійку, за яку вона собі нічого не купить, а якщо й купить, то підніме китайську промисловість — візьме пральну машинку чи ще щось. Україна зиску від цього ніякого не матиме.

 От зараз мої колеги кажуть: ми повинні продати землю державі. А ви скажіть мені, хто така держава? От продадуть люди з мого села землю в державний банк, вона до мене вернеться? Та в жодному разі! Та не зможе держава з цим впоратися! Вона з латифундистами навела сьогодні порядок? Тільки зараз ми розказуємо, що от, дивіться, які погані холдинги, які позбирали тисячі гектарів землі... А де ж ви були, шановні депутати, коли все це відбувалося?

 Щоб не було оцих порожніх балачок, ми повинні цю тему на 3—5 років закрити. Підготуватися до цього треба. Якщо ми почнемо з 1 січня продавати землю, ми наламаємо таких дров, що потім не позбираємо. Звичайно, нам сьогодні розказують, що ще п’ять років мораторію, й латифундисти заберуть всі землі. Невже держава не має сил цьому протистояти?!

 Я дуже прошу, давайте не будемо спішити. Ми вже із заводами поспішили, і що? До нас у село приїжджали «хлопчики» скуповували ті майнові сертифікати. Ми питали: для чого? Так треба — казали. А тепер ми подивилися, на що то треба було.

 Ми сьогодні працюємо на землі. Ми хочемо підняти господарство, підняти врожайність, надої молока тощо. Моє господарство вже три роки не розвивається. І гальмую його я, й не тому, що погано господарюю. Врожаї ми отримуємо добрі — 90 центнерів кукурудзи з гектару, 70-80 центнерів пшениці. Я боюся розвиватися, займатися тваринництвом. Воно в мене є. В мене сьогодні — 1000 голів свиней на 2,8 тисячі гектарів землі, й є 450 голів великої рогатої худоби. Але я боюся розвивати цю справу далі. От я куплю комплекс, а що далі? Хто мені гарантує, що після 1 січня 2013 року в мене будуть стабільні умови роботи? Техніка для сільського господарства дуже дорога. Щоб купити оприскувач, треба вкласти, як мінімум, 2 мільйони гривень. Ну, є в мене зараз на це гроші. Куплю я його. А куди я на тому оприскувачі з 1 січня поїду?

 Щодо питання латифундистів і працевлаштування. Я — латифундист. У мене в господарстві, при тому що я веду економічно не вигідну політику, на 2,6—2,8 тисячі гектарів землі, на 1000 голів свиней і 450 ВРХ працює 90 людей. Це зовсім нерозумно. Але я в цьому селі народився, ріс, живу, працюю, тут моя родина від діда-прадіда, то й тримаю я людей на роботі. А прийде латифундист, і що? Тваринництво не треба, то не треба... Працюватиме максимум 10 людей. От ви кажете: не менше 70% з того села. І порахуйте. Буде працювати семеро людей із села, і що?

 Ми сьогодні повинні відверто сказати, кому й для чого потрібна земельна реформа. Як на мене, все це задумано для того, щоб 5—10 людей отримали землю. Сьогодні іноземці не мають права купувати землі. І що? Більшість у ВРУ є? Є. Через рік-два приймуть закон, і вся земля піде за кордон, але вже не за копійки, за які її продали селяни, а за пристойні гроші.

Павло КАЛЕНИЧ, керівник фермерського господарства Чечельницького району Вінницької області:

— Ще декілька років тому я був противником мораторію на продаж землі. Але сьогодні я дивлюся на те, як у нас працюють орендні відносини, й мені страшно. Зараз я маю право продати своє корпоративне право земельних відносин із власником землі, яку я орендую, і не питати в людей згоди. Оце — бич. Реформа розпочалася, й її треба закінчувати. Сказали букву «А», то треба й «Б» сказати. Я читав той варіант закону, який пропонувався раніше, й те, що було прийнято в першому читанні, — це дві великі різниці. Важливо зробити сьогодні так, щоби не було бучі на селі. Є приклади, коли в селі живе самотня, немічна людина, вона — власник земельного паю. Вона має право його реалізувати. Має?

 Те, що мають бути фізичні особи покупцями — це однозначно. Хоч як би там було, ми повинні формувати господарів на селі. Сьогодні їх немає, завтра — з’являться. Але для фізичних осіб покупців ще треба п’ять років мораторію. А в цей час хай землі купує держава. А потім своїм рішенням сільська рада (через п’ять років мораторію) дає дозвіл тим господарям, які працюють на землі. А за цих п’ять років треба навести порядок у земельному законодавстві. 70—80 років нас виховували в колективізмі, тому ми поки не готові індивідуально брати ризики й купувати землю.

Iван СПОРИШ, керівник сільськогосподарського підприємства в селі Високе Томашпільського району Вінницької області:

— Я сьогодні у своєму районі залишився один фермер, який ще не віддався інвестору. Вже 24 роки я працюю на землі, неодноразово брав участь у різних зібраннях з питань аграрної й земельної реформ. От і минулого року був на парламентських слуханнях із земельної реформи. Ніхто з виступаючих у залі, ніхто з присутніх не сказав за те, щоб зробити вільний продаж землі. Давайте приймемо нормальні закони й наведемо порядок, а потім уже будемо скасовувати мораторій.

 Невже держава сьогодні не може нічого зробити, щоби та селітра не була по 3,4 тисячі гривень за тонну, тоді як пшениця — 1,7 тисячі гривень. Ми по 1 гривні за кіловат платимо за електроенергію. Й ми бачимо, що наше Вінницьке обленерго продали за третю частину його вартості, й така тиша, що ніби й байдуже.

 Насамперед держава повинна звернути увагу на те, щоб селянин молоко, м’ясо, зерно, буряк, та будь-що, продавав по нормальній ціні. Мабуть, кожному в селі відома ситуація, що бабка, живучи на пенсію в 700 гривень в місяць, не може продати свої горіхи. Зараз кілограм горіхів — 20 гривень, тоді як раніше коштував 60 гривень. А чому? Тому що ми не можемо вивезти горіхи через кордон. Це ж сміх.

Олександер КОВАЛIВ, радник голови Аграрного союзу України:

— Для того, щоб було прозоро, треба з-під стола витягнути руки й покласти їх на стіл. Земля — не голка в сіні. На кожну територію, на кожну земельну ділянку є відповідні плани та проекти. От треба їх витягнути зі столу й реалізовувати.

 У світі переважно ніхто не продає «голу» землю, продаються ферми. Тому й не виникають такі питання, як «Що я робитиму з худобою і технікою, коли хтось купить пай?». В Україні, на жаль, сьогодні не сформовані цілісні господарські одиниці. Великі чи маленькі, які би вели господарство й могли вступати в ринкові земельні відносини. Над цим треба працювати. Коли ми видавали папірчики й хотіли дати людям волю, щоб вони зробили з цим усе, що хотіли, нічого не відбулося. Сертифікати пролежали в сейфах. І тоді на галоп замінили сертифікати на держакти. І що від того змінилось?

 Механізм реформи у нас є закладений. Основне — це землеустрій. Виходячи з природнокліматичних умов, потреб регіону і побажання людей приймається стратегія розвитку земельних відносин. А от цього не було зроблено.

 Чому цей законопроект «Про ринок земель» не можна приймати? Бо написаний він для всіх земель, а мораторій — тільки на землі сільгосппризначення. Раз так, то нам потрібен закон на землі тільки сільгосппризначення, тому з цього закону, де наплутано все, треба прибрати третю главу, де прописано норми про обіг земель сільгосппризначення, а написати, що обіг земель сільгосппризначення регулюється окремим законом, і до цього закону треба багато чого іншого. До сьогоднішнього дня немає мети і траєкторії нашого руху. Ми повинні виписати, що ми хочемо від земельної реформи.

Геннадій НОВIКОВ, голова Агарного союзу України:

— Я прихильник жорстких обмежень концентрації землі в одних руках. Я неодноразово був на зібраннях, де обговорювалося це питання. Брав участь у дискусії, до якої були запрошені власники наших агрохолдингів. Вони довго розповідали про те, що, наприклад, цукровий завод не може працювати, якщо біля нього немає декілька тисяч гектарів землі, бо, бачте, фермери не сіють потрібний їм цукровий буряк у достатній кількості. А ви платіть фермерам нормальні гроші, й вони сіятимуть. Розповідали і про свою соціальну відповідальність... Але точно Вам скажу: немає соціальності в тому бізнесі, керівник якого не живе в тому селі, де він працює. Це дуже бажаний критерій. Ми пропонуємо встановлювати обмеження для агрохолдингів не лише на купівлю землі, а й на оренду. Є пропозиція виписати термін, за який кожен господарюючий суб’єкт, який сьогодні перевищує цю норму, повинен привести до норми. Тому що кожен вкладає кошти й має розраховувати якусь перспективу.

 Ще 10 років тому, коли руйнували колгоспи, казали, що фермер врятує ситуацію. І банки вкладали величезні кошти в те, щоб «розвалити» ці колективні господарства. Тепер розказують, що найкращий розмір і форма господарюючого суб’єкта в агросекторі, — це ті, які були в Радянському Союзі. Тоді нам не вистачило сил зберегти те, що ми мали. Зараз нам треба зробити крок, і бажано зробити його вперед, а не назад, куди нам «заспівують». Можна залишити невирішеним питання ще рік-два, і п’ять, але за цей час треба не сидіти склавши руки, як це робиться у нас, а працювати над усуненням проблем, які заважають реформі. Ми вже відкладали мораторій на 10 років. І що? За цей час ми нічого не зробили.

 Гарантія землекористування є основою руху вперед. Ми переконані — в майбутньому основною формою взаємовідносин на селі повинна стати оренда. Але гарантована оренда. Фермеру потрібні довгострокові гарантії на землю, на якій він працюватиме. Інакше працювати ніхто не буде. Господарю, який хоче займатися тваринництвом, треба впевненість у землі як мінімум на 15 років.

 Ми хочемо побачити чіткий план розвитку агросектору в країні. Азаров сказав, що ми хочемо зберегти оце, а холдинги — розвалити. Добре, але ми повинні чітко в державі визначити, що ми бачимо сільське господарство в такому вигляді — одноосібних, фермерських господарств, тощо. Ми маємо чітко розуміти граничний розмір господарства, яке хоче бачити держава, і вже тоді в Закон «Про ринок земель» ми запишемо систему, яка б надавала можливість розвиватися саме таким господарствам, а не інакшим.

Григорій КАЛЕТНИК, народний депутат, голова парламентського комітету з питань аграрної політики:

— Ми ввели в Закон «Про ринок земель» значну кількість обмежень. Викинули всілякі розмови про те, що суб’єктами ринку землі в Україні може бути хтось інший, окрім громадян України. На останньому парламентському комітеті внесли у Закон «Про ринок земель» більше тисячі поправок. І вже в статті 3 цього закону чітко записали, що покупцем української землі може бути лише громадянин України як фізична особа. До другого читання йшла потихеньку ще одна формула, щодо фермерських господарств. Але фермер як орендар землі і фермер як власник фермерського господарства — це все-таки юридична особа. І для чистоти розуміння, що ні через кредитні лінії, ні через зв’язки із банківськими структурами, в яких сьогодні крутиться переважно іноземний капітал, ми не зробили знову ж якусь прогалину, яку могли б використати для того, щоб оминути формулу «громадянин України», ми домовились, що в Верховну Раду на голосування будемо виносити тільки одного покупця — це громадянин України, а далі — органи місцевого самоврядування в межах земель комунальної власності, органи виконавчої влади — районні, обласні державні адміністрації в частині тих земель, які є для вирішення державних і регіональних потреб. А також — державний земельний банк, по якому є дуже серйозні питання і за, і проти. Й саме він сьогодні є одним із чинників, які гальмують винесення в зал законопроекту. Адже його винесення потребуватиме й прийняття його як закону. Повернення на додаткові треті-четверті читання вже знівелює всю роботу. Бо потім ми вже можемо втягнутися у безліч нових поправок. І їх вже буде не тисячу, а чотири і п’ять тисяч і більше. Кожен, кому не лінь, може захотіти проявити свою «творчість» у внесенні поправок до закону. І не завжди ці правки можуть бути професійні. З огляду на наближення до жовтневих виборів ми можемо очікувати надмірного накопичення матеріалу, будемо просто втрачати час, а нічого корисного він не принесе.

 Державний земельний банк, з одного боку, має великий позитив. Ми йому вписали в комітеті надання кредитів не вище 5% до ставки Нацбанку. Тобто у той час, коли всі комерційні банки отримують фінансування від НБУ під 7—8%, то земельний може підняти цю ставку не більше як 5%. Є величезний позитив від того, що такий банк з’явиться й буде фінансувати виключно сільськогосподарські підприємства. І це дуже добре, що у Державного земельного банку є бажання купити цю землю в людей, які довіряють державі та хочуть продати свій пай саме державі, а не комерційній структурі. Але щодо того, як хочуть розпорядитися цією землею, поки порозуміння у нас нема. Ми не досягли того консенсусу, щоб сказати, що так — кожен має право отак і отак розпорядитися. І намагання збільшити можливості розпорядження володіння землями, які можуть надійти до Державного земельного банку, є сьогодні серйозною і неподоланою перешкодою.

 Продовження постійного мораторію на продаж землі й сформувало сьогодні латифундії, тіньовий обіг земель й інші негативні питання, зокрема й щодо розвитку територій. У нас у законі про оренду землі є така норма: орендар землі має пріоритетне право на її покупку. Це призвело до того, що іноземці закривали очі на ефективність господарювання. Вони давали мільярдні кредити з розрахунку на те, що чим більше буде земель в оренді, тим більше буде можливість купити її. Сьогодні нам треба ці норми розвести — забрати з закону про оренду землі. У Законі про ринок земель ми всі пріоритетні права прибрали. Дійшли висновку: якщо ми залишимо для когось це пріоритетне право (чи для держави, чи для органів виконавчої влади), то потім через наших чиновників буде дуже важко достукатись, щоб здійснити обіг землі.

 Сьогодні йдеться не про продаж землі. Адже цей законопроект не про продаж землі, як його часто називають. Цей закон — своєрідна земельна конституція — включає в себе весь комплекс земельних питань. 1992 року ми вже провели перший етап цієї реформи. На другому етапі, 1996—1999 роки, ми видали сертифікати, розпаювали землю і вона стала приватною. А якщо є приватна власність, то вже треба вирішувати: або репреватизувати землю і повернути в державу, або ж дати законодавче поле для її регулювання, що дало б можливість правильно передавати землі за межами. Це питання не вирішене ще й досі. Призупинилося воно за попереднього уряду, коли було сказано, що повинен бути аукціон. Сказали аукціон, а порядок так і не прописали. Ось уже четвертий рік. За цей час земля має заростати бур’янами? Ні. На місці ви знаходите, яким чином працювати на ній. Але все це робите незаконно. Отже, виходить, що ваші добрі дії на місцях (щоб ця земля не заростала бур’яном і використовувалася), якщо місцева влада дасть команду, прокуратура визнає незаконними.

 Інша річ, що не всім вигідні ті законодавчі норми, які ми пропонуємо. Ми зустрічаємося з холдингами. То вони такого наговорили, що страшно. Я гадав, що хоч фермери нас підтримають. Аж тут раптом Президентові на мене надходить скарга за підписом Асоціації фермерів про те, що ми душимо їх, що заставляємо давати 1% на розвиток сільських територій.

 Сьогодні в мене в комітеті майже однакові стоси листів «за» і «проти» продажу земель. Потрібно, щоб ми почули одне одного.

 Ми сьогодні зустрічаємося з іноземцями. Вони теж підтримали наші агрохолдинги й написали Президентові листа, що такий закон про ринок землі не підходить. У Франції є обмеження у власності землі — 150 гектарів, або 150 гектарів плюс оренда. Чому ж, якщо ми ставимо обмеження — 10% сільськогосподарських земель в районі не можуть бути в руках однієї особи, — у вас це викликає обурення. Світовий банк заявив на нашій останній нараді, що ми не будемо фінансувати, якщо ви введете обмеження 100 тисяч гектарів землі в оренді однієї структури. «Ми перекриємо фінансування всім вашим структурам». Ну, і що це за підходи? Ми намагаємося знайти порозуміння і зі Світовим банком. Легко сказати, що раз так, то і не дуже хотілось. А гроші де взяти? Тому ми знаходимо порозуміння. Ми великою мірою залежні, бо хочемо інвестицій. Але це ж зовсім не означає, що ми маємо здати національні інтереси, бо хочемо інвестицій.

 Щодо спецумов оподаткування агрохолдингів. Ми вже доопрацьовуємо в комітеті цей момент. І я гадаю, що це буде черговим інфарктом для керівників агрохолдингів. Ми хочемо запропонувати уряду, щоб агрохолдинги, які мають велику економію не тільки від того, що вони відмовились від капіталоємних культур і тваринницької продукції, особливо молока, а тому що в них побудовано схему мінімізації податків, бо в нього немає додаткової вартості між тим, хто посіяв цукровий буряк, зібрав, продав на завод, зробив цукор, продав його. А у нього аж до «цукерків» йде одна лінія. Величезні вертикально інтегровані структури, по суті, не збільшують бюджет. Їм потрібно бути на загальному режимі оподаткування, а не користуватися пільгами.

 150 гривень з гектара — це 1% нормативної вартості оцінки землі? Більше. От Павло Євгенович на розвиток села дає 150 гривень. А я приїжджаю в тисячі сіл, і до мене відразу — допоможіть, нам треба відкрити ще одну групу в дитячому садочку, а нам треба 40 тисяч гривень. Хто у вас орендує землі в селі? Косюк. Скільки гектарів? 2600 гектарів. За два роки допомогли селу 20 тисячами гривень. І вони не знають, куди його поставити. А тепер 2600 гектарів помножте на 100 гривень. Скільки треба, щоб у рік допомагало господарство селу — на 260 тисяч гривень. Так одна річ 100 гривень з гектара, а інша — 260 тисяч, і відкрити не лише одну групу, а купити туди нові меблі, відремонтувати школу, зробити дорогу. А тут звикли, що щось дадуть — спасибі. Так тому ми й прописуємо, щоб це не було за «спасибі», щоб допомога в 20 тисяч гривень не була великим досягненням для підприємства, яке орендує в районі 20 тисяч гектарів землі. Це він зможе дати ці 10-20 тисяч гривень зверху до того, що зобов’язаний сплачувати на розвиток територіальної громади, яка входить до сільської ради — 1 % від нормативно грошової оцінки землі, 3% — людям і 1% — на розвиток.

 От мені закидають — ви прийшли, щоб розвалити агрохолдинги. Я не заперечую — мені приємнніше розвалити агрохолдинг, ніж те, що латифундисти сьогодні роблять села мертвими. Працюйте так, щоб люди були про вас хорошої думки. Я пропонував — давайте ми не будемо вводити в законі обмеження на оренду землі, але нехай люди зараз переукладуть договори. Категорично відмовляються.

 Будь-яка поспішність із цим законом є абсолютно недоречною. Коли ми підійшли до фінальної частини законотворчості в земельній реформі, підготовки законів про ринок земель, я поставив собі на стіл увесь архів з царських часів законів про землю, а зверху у мене — книжка про Столипіна і його реформу. Допустити якісь неправильні дії із основним законом про землю буде дуже і дуже неправильно.

 Якщо у нас вистачить розуму розглядати Закон про ринок земель професійно, гадаю, в цьому зараз головна причина у ВРУ, бо в основному всі виступи починаються з розрахунку на певний округ, на певну політичну силу тощо. Тож, якщо ми зможемо, ми будемо вносити, а ставити на друге читання, щоб розпочати перетягувати «симпатії», то звичайно ж, так не буде.

P.S. «День» звернувся до агрохолдингу, прізвище власника якого було згадане під час круглого столу, щоби там прокоментували ситуацію.

 Нам відповіли, що підприємство добре усвідомлює свою соціальну відповідальність перед територіальною громадою, землі якої орендує, й дотримується її. За підписом директора ПрАТ «Зернопродукт МХП» до редакції надійшов лист, уривок з якого ми публікуємо нижче:

 «На Ваш лист щодо критичних висловлювань під час виїзного круглого столу в с. Олігопіль Вінницької області стосовно діяльності аграрних підприємств ПАТ «Миронівський хлібопродукт» повідомляємо.

 ПрАТ «Зернопродукт МХП», яке є одним з аграрних підприємств ПАТ «Миронівський хлібопродукт», орендує біля 120 тис. га землі в Вінницькій, Хмельницькій, Черкаській, Житомирській та Тернопільській областях.

 З першого року оренди землі ПрАТ «Зернопродукт МХП» на відміну від своїх попередників (сільгосптоваровиробників-правонаступників КСП, фермерів) та поряд діючих агроформувань (в т. ч. фермерів) виплачує більшу на 20—30% (в натуральному еквіваленті) орендну плату, змушуючи тим самим інші агропідприємства також підвищувати натуроплату за оренду землі.

 Нарахування орендної плати за оренду землі в товаристві здійснюється в розмірі 3% нормативної грошової оцінки землі. За 2011 рік товариство розраховувалося за оренду земельних часток (паїв) зерном за середньою ціною 908 грн/тонну, при ринковій ціні більше 1 500 грн/тонну.

 Отже, при перерахунку вартості зерна по ринкових цінах реальна орендна плата становила не 3, а не менше 4,7%.

 Вступаючи в права оренди землі, ПрАТ «Зернопродукт МХП» чітко усвідомлює, що праця на землі — це не тільки аграрні технології, впровадження високопродуктивного та технологічного обладнання, це і робота по навчанню персоналу, створенню комфортних та безпечних умов праці, а також допомога у розбудові та підтримці соціальної інфраструктури сіл, допомога у вирішенні проблемних питань як окремих працівників підприємства, так і окремих мешканців сіл.

 Тому значну увагу ПрАТ «Зернопродукт МХП» приділяє благодійності і спрямовує на це значні кошти свого бюджету. При виникненні проблеми щодо фінансування різних соціальних заходів сільські ради звертаються, в першу чергу, до товариства...»

Коментарі читачів:

23.03.2012 22:24
За останні 3 століття відбулась безліч революцій, війн, розпаду імперій та створення нових держав. 20 сторіччя – це більше сотні буржуазно-демократичних революцій, які попри прогнози Ульянова-Леніна про самознищення найвищого ступеню капіталізму – імперіалізму, корінним чином змінили сучасний капіталізм. Недарма Дж. Буш-молодший зазначав, що від закінчення Другої Світової війни до початку нового тисячоліття на мапі Земної Кулі до 25 «одиноких демократій» додалася іще ціла сотня. На превеликий жаль, наша «помаранчева» революція не збільшила цю кількість. І усі ці часи у всіх без виключення країнах та ідеологіях визнавалася така важка для пізнання якість землі, як ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА! Чи то буржуазні економісти, політологи, філософи, чи то комуністично-соціалістичні, чи анархо-синдикалістські, але всі вони визнавали за землею цю соціально-економічну категорію. І усі вони визнавали, що реально право на землю отримував той, хто привласнював цю земельну ренту, яка у ціні продукту сільгоспвиробника займає від 30до 45%. Причому, отримував безплатно, без усіляких додаткових зусиль плату за своєрідну якість сільськогосподарської землі, яка повинна залишатися у селі. І абсолютна більшість най капіталістичних країн світу це зрозуміла. Тому вони й викуповують цю земельку. Земельна рента стовідсотково вивозиться із села агрохолдингами-«латифундистами». І навпаки, залишається у селянина, який є співвласником більшості переробних підприємств. У країні є декілька сотень керівників агрофірм та фермерів, які це чудово розуміють. 50 років тому Геннадій Фіш написав свою першу книжку про подорож Скандинавією. І, здається, 40 років тому випустив двологію «Скандинавія у трьох обличчях». Там він дуже добре розповів про кооперативні переробні підприємства та обслуговуючі кооперативи у сільській місцевості. Ось Вам і «шведський» чи «датський» соціалізм. Соціалізм, у якому земельна рента залишається селянам для покращення якості земельки! Про це повинна йти розмова! Про це замовчує влада і олігархія! У земельній ренті корінь всіх земельних проблем!
Виктор Маринич

Згідно з височайшим маніфестом царя Миколи ІІ було оголошено програму святкування 300-річчя династії Романових. Цей документ було опубліковано 99 років тому, 21 лютого 1913 року. За 300 років царювання Романових Російська імперія справді змінилась: розширились її кордони, зміцнилась економіка. 1913 року Росія мала один із найвищих показників економічного росту в Європі, другу в світі за довжиною мережу залізниць, розвинуту промисловість і ефективне сільське господарство. Тому, здавалось, нічого не може віщувати страшних потрясінь, які сталися в наступні п’ять років.

У більшості європейських країн у XIX — на початку XX століття стались серйозні трансформації в системі влади. Багато монарших дворів змогли вписатися в нову суспільну модель.

Цар Микола ІІ під тиском революційних подій 1905 року спробував частково лібералізувати владу. Але до початку Першої світової війни так і не вдалося створити ефективної моделі управління державою. За твердженням сучасників, Микола ІІ не допускав думок про часткове обмеження монаршої влади. Як писав російський політик того часу Володимир Гурко, «уявлення Миколи II про межі влади російського самодержця було у всі часи перекручено. Відчуваючи в собі, перш за все, помазаника Божого, він вважав всяке своє рішення законним і по суті правильним. «Така моя воля» — була фраза, яку він постійно повторював».

Після зречення престолу в лютому 1917 року в Романових ще була надія відродити династію. Але остаточно перекреслили цю надію більшовики в червні 1918 року, розстрілявши царську родину.

Останній російський цар, як відомо, був дуже суперечливою особистістю. Про його роль у розвалі Російської імперії і досі сперечаються історики. Але, безперечно, і з морального, і з правового погляду розстріл царської сім’ї був злочином. Та радянська історична наука довгий час намагалась подати події тих часів у «потрібному» ідеологічному руслі. Через це народилось багато чуток, містифікацій, лжеспадкоємців, близьких і далеких родичів монаршої родини. Вони і до цього часу з’являються по всьому світу.

За рік до проголошення маніфесту про святкування 300-річчя династії Романових 24 квітня 1912 року в Петербурзі померла Марцеліна Северинівна Романова. Згідно з її заповітом, тіло доставили в повітове містечко Ольгопіль Подільської губернії. Похована Марцеліна Романова на місцевому кладовищі. На могильній плиті викарбувані роки життя. Народилась 24 квітня 1834 року, померла 2 квітня 1912-го. Місцеві жителі до цього часу переповідають історію про добру княжну Марцеліну, двоюрідну сестру царя Миколи ІІ, освічену і вродливу. Вона дуже любила містечко Ольгопіль. І кожного року навесні приїздила сюди на відпочинок. Мала власний будинок, який так і називався — Будинок Романових. Вона завжди привозила з Петербурга багато книг, мала велику бібліотеку. Частину книг дарувала бібліотеці місцевого дворянського зібрання. По приїзді Марцеліни в Ольгопіль завжди активнішим ставало світське життя, в приміщенні дворянського зібрання влаштовували пишні бали. На березі місцевої ріки Савранки, за вказівкою Марцеліни, на петербурзький манер було створено красивий ландшафтний парк, де місцеві аристократи й гості Марцеліни відпочивали і катались на човнах.

На жаль, ні Будинку Романових, ні парку сьогодні вже не існує. Чимало історій переповідають і про похорони Марцеліни Романової. Труну з її тілом зі столиці привезли потягом до станції Рудниця. А звідти 60 кілометрів похоронна процесія з великою кількістю священиків рухалася майже цілу добу до кладовища в Ольгополі.

Протягом 70 років радянської влади більшість архівних документів була втрачена, знищена чи вивезена. Тому нині важко встановити історичну достовірність всіх цих подій.

Я спробував провести власне дослідження і дійшов висновку, що твердження про те, що Марцеліна Северинівна Романова була двоюрідною сестрою Миколи ІІ, є сумнівним. Адже в такому разі вона мала б успадкувати прізвище по батьківській лінії. А отже, її батько Северин має бути братом Олександра ІІІ — батька Миколи ІІ. Але в Олександра ІІІ було дві сестри і п’ятеро братів, але брата Северина серед них не було. Ім’я Северин навряд чи взагалі могло бути серед Романових. Найімовірніше, Марцеліна мала місцеве походження і була родом з Ольгополя. А прізвище Романова отримала від свого чоловіка — одного з представників царської родини.

Таку версію підтримує і завідувач місцевого музею Юрій Брезін. Тим більше, що місцева знать, яка жила на той час в Ольгополі, мала польське коріння. А ім’я Марцеліна також польського походження.

На жаль, прямих документальних підтверджень цьому припущенню в місцевих архівах немає.

Як би там не було, але відреставрована за ініціативи і на кошти директора агрофірми «Ольгопіль» Павла Каленича могила Марцеліни Романової була освячена 17 липня 2010 року в день відкриття в Ольгополі пам’ятника О. С. Пушкіну. Цей пам’ятник також своїм коштом спорудив великий шанувальник літературної спадщини поета Павло Каленич.

У своєму листі до О. С. Пушкіна генерал-ад’ютант Бенкендорф писав, що цар Микола Павлович був першим цензором поета. Романови були обізнані з творчістю Пушкіна, за що він і поплатився своїм південним засланням.

Коли історію розглядати не як інструмент, а як об’єкт для дослідження і вивчення, тоді хитросплетіння доль і подій сприймаються більш цілісно. А для людей великих історія продовжується і після їх смерті. Серед книг, які читала і привозила до Ольгополя Марцеліна Романова, напевно, була і поезія Олександра Пушкіна. А сам Пушкін, повертаючись з південного заслання через повітове містечко Ольгопіль, міг би познайомитись і з батьком Марцеліци Романової, місцевим аристократом Северином.

Хто така Марцеліна Северинівна Романова, яке відношення вона має до останнього російського імператора і чому в Ольгополі про неї переповідають як про сестру Миколи ІІ? Ці питання поки що чекають на уважних та наполегливих дослідників.

Олег НИЧ

Уже багато років в України точаться розмови про необхідність здійснення адміністративно-територіальної та земельної реформ. Ці два питання фактично найголовніші з точки зору впорядкування й облаштування простору в межах кордонів нашої держави.

Вони критично важливі не стільки для "столиць" – бо Київ, Донецьк чи Харків нікуди не дінуться – скільки для мешканців сіл і містечок у провінції. Саме там державні рішення одразу ж здійснюватимуть безпосередній вплив на повсякденне життя людей.

Зараз бурхливо обговорюються важливі деталі майбутніх змін. Але водночас мало хто зупиняється на довгострокових результатах реформування. Головне питання – у чиїх інтересах відбудуться реформи, і яку країну ми отримаємо внаслідок?

Щоб пояснити цю ситуацію, доречно згадати приклад з історії.

Коли в Україні спостерігався найуспішніший приклад регіональної політики й облаштування простору на місцях? На мій погляд, це сталося в період останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського.

Калнишевський, долаючи невдоволення запорожців, усіма силами розвивав мережу хліборобських хуторів і сіл, сприяв розвитку торгівлі. Завдяки цьому, говорячи мовою марксистів, війна перестала бути головною формою економіки на українських землях.

Колишнє Дике Поле перетворилося з "дотаційного" на "донорський" регіон. Саме економічна незалежність козаків і змусила російську імператрицю зруйнувати Січ, а її отамана запроторити до Соловецького монастиря. Про це прямо написано у відомому маніфесті від 3 серпня 1775 року. Бо, маючи власну армію, спираючись на власну економічну базу, запорожці отримували поле для політичних маневрів, чого влада імперії допустити аж ніяк не могла.

По суті Калнишевський розширював життєвий простір на підконтрольній території, створював інфраструктуру, яка давала змогу прогодуватися та ще й розвивати господарство.

Сьогодні принципові завдання для України ті ж самі: і захист незалежності, і створення міцної економічної бази.

Але що відбувається в нашій державі останні 20 років?

Різке звуження сприятливого для життя простору в регіонах. Людям старшого й середнього віку жити там стає некомфортно, вони доживають, а молоді – безперспективно. Якщо немає роботи, закриваються школи та лікарні, то що там "ловити"?

Такий стан речей провокує відтік активного населення. І в підсумку ми отримуємо на території України десятки "чорних дір". Це місцевості, радіусом 50-80 кілометрів, яким не пощастило: вони опинилися на певній відстані від головних соціально-економічних центрів чи транзитних шляхів. Зазвичай, вони знаходяться на кордонах між областями й включають у себе кілька суміжних районів.

Життя на цих територіях поступово завмирає. Наявна інфраструктура деградує. Нова – не створюється.

Деякі з них ще тримаються за рахунок експлуатації радянського спадку чи природних ресурсів – надр, курортних можливостей. Але оскільки умови для зламу тенденції відсутні, тож перспектива – подальший занепад.

У підсумку тіло нашої держави стає схожим на калюжу, яка поступово висихає на сонці. Держава зсередини розпадається на острівці, ледь пов'язані між собою окремими канальцями.

Подібний стан речей міг би бути зрозумілий у пустелі, де активність концентрується навколо річок чи оаз. Він був прийнятний у Середньовіччі за часів постійних воєн, коли життя жевріло навколо укріплених центрів – замків чи фортець.

Але в Україні – державі з нормальним кліматом і благодатною природою – це незрозуміло.

Хтось скаже, що концентрація людей, капіталу, виробництв – це загальна тенденція в глобалізованому світі. Американській соціолог і економіст Саскія Сассен докладно описує феномен "домінуючих міст".

Але паралельно у всьому світі, особливо, у країнах, де аграрний сектор є важливою частиною економіки, учені й політики шукають рецепти, як уникнути диспропорцій, як створити мережу заможних, самодостатніх невеличких та середніх поселень, що зробило б національні економіки й соціальні структури більш стабільними.

Чому ж ми робимо не так, а навпаки?

В Україні економічне та соціальне "спустелювання" периферії в більшості є наслідком неадекватних дій, а частіше – простої бездіяльності чи нерозуміння тих, хто приймає рішення. Покажемо це на прикладі мого рідного міста Охтирки, бо цей приклад є кричущим.

Якщо дивитися ззовні, то Охтирка – досить благополучне місто на тлі інших. Ключове тут – "на тлі інших".

Формально, у місті навіть більш високі зарплати, ніж в обласному центрі – Сумах. Також більш-менш стабільна демографічна ситуація – населення близько 50 тисяч, смертність переважає народжуваність в 1,7 разів, але втрати компенсуються за рахунок міграції. Мабуть, завдяки цьому в недавньому дослідженні аналітичного центру "Universitas" Охтирку віднесли до переліку 22-х найбільш комфортних малих міст України.

Але якщо подивитися зсередини та в динаміці, то маємо іншу картину.

Охтирка "падає" трошки повільніше, ніж решта. Ось формула нашого "успіху".

Нинішнє благополуччя Охтирки – це залишки доробку радянських часів. Місто є одним із головних центрів нафтогазовидобутку на теренах України. За підсумками 2010 року Охтирське НГВУ забезпечувало 51% виробництва нафти й газового конденсату та 37% виробництва газу ПАТ "Укрнафта". Але при цьому всьому Охтирка – це дотаційний регіон, половину з її 110-мільйонного бюджету складають дотації!

Чому так?

Гадаю, причин кілька, але головна з них – наслідок управлінських рішень.

Зокрема, через реорганізації в компанії "Укрнафта" усі фінансові потоки замкнуті на Київ, знизився статус місцевого відділення з окремого підприємства до цеху. Місто отримує лише відрахування із зарплат нафтовиків.

При цьому видобуток постійно зменшується, а останнім часом кілька сотень працівників газовидобувного управління взагалі опинилися під загрозою звільнення. Парадокс, але нафтогазовий сектор більше не може вважатися надійною опорою "нафтової столиці" України. Бо економічно він перебуває на іншій території!

Ситуація в промисловості ще гірша.

Завод "Нафтопроммаш", де працювало 4,5 тисячі осіб, зберіг лише 5% виробництва й кадрів порівняно з радянським часом. А на офіційному сайті підприємства прямим текстом написано: "...власник має намір продати контрольний пакет акцій". Інше ключове підприємство "Сільгоспмаш" повністю знищене, устаткування порізане на металобрухт. Так само скорочена левова частка військових частин, що розташовувалися в місті й навколо нього.

Куди поділися люди? Хтось стоїть на базарі, хтось подався на заробітки деінде. У цілому запасу міцності вистачить на пару років.

А потім розпочнеться незворотній процес.

Якщо подивитися навколо Охтирки, то в радіусі близько 50 кілометрів розташовано 7 районів – Зіньківський і Котелевський Полтавської області, Лебединський, Тростянецький, Великописарівський Сумської, Красний Кут і Богодухів на Харківщині. І скрізь ситуація ще складніша!

Більш-менш тримається Тростянець за рахунок шоколадної фабрики. Але в цілому, зазначена територія – це наочний приклад "чорної діри".

Ще один парадокс полягає в тому, що розвиток цієї території ідеально вкладається в головні пріоритети держави в цілому. Але держава цього не бачить.

По-перше, Україна зацікавлена в збільшенні власного видобутку енергоносіїв, щоб зменшити залежність від імпорту. Але ми спостерігаємо зворотною тенденцію.

По-друге, в умовах зростання цін на продовольство, розвиток АПК є очевидним пріоритетом. Але для цього потрібні послідовні та ґрунтовні зміни в законодавстві.

По-третє, нам тисячу разів повторювали, що Україна має фантастичний транзитний потенціал. Згадана територія – знаходиться на перетині шляхів. Як внутрішніх у трикутнику Суми – Полтава – Харків, так і зовнішніх на російському напрямку.

Скажімо, шлях із Києва до Харкова через Охтирку на 25 кілометрів коротший, ніж через Полтаву. Але цей транспортний коридор не працює через поганий стан доріг.

Ми бачимо, що потрібен новий підхід до регіональної політики, де критерієм оцінювання реформ будуть не лише абсолютні цифри "покращення", а більш-менш рівномірний розподіл ресурсів, що дозволить створити якомога більше самодостатніх територій.

Адже з кожним роком питома вага дотаційної периферії, яка перетворюється на тягар для кількох донорських центрів, буде збільшуватися.

За таким принципом можна будувати владу в колонії, з якої ти викачуєш ресурси. Але не у власній країні.

Чи можливі зміни?

Як і завжди, перший крок: "порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих". Місцеві громади, влада, бізнес на таких територіях, повинні згуртуватися, окреслити коло спільних інтересів і сформувати коаліції на міжрайонному-міжрегіональному рівні для лобіювання.

Скажімо, якщо відремонтувати дорогу тільки в Охтирському районі Сумської області, а в Богодухівському Харківської залишити так, як є, то транзитний транспортний коридор не запрацює. А якщо питання стану доріг порушать спільно 7-8 районів, це буде виглядати, погодьтеся, більш переконливо.

Також цей субрегіон спільно володіє колосальним туристичним потенціалом, який можна розкласти на кілька міжрайонних маршрутів "вихідного дня" і спільно їх просувати в тому ж Харкові, Києві чи Дніпропетровську. Але спочатку треба побачити цей спільний інтерес і навчитися його захищати.

Можна навести безліч прикладів економічних проривів, побудованих на концентрації ресурсів чи на розвитку інформаційних технологій, фінансових інструментів постіндустріального світу.

Але ми живемо в реальній ситуації, в Україні, з її слабкими місцями й перевагами. Це наш життєвий простір. І якщо ми його остаточно занедбаємо, хтось його обов'язково облаштує.

Але без нас і не для нас.

Олександр Єрмак, Охтирка, Сумська область, спеціально для УП

http://www.day.kiev.ua/214296

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!

Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.

Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.

Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.

Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.

Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.

Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.

Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.

Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.

Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.

Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.

Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.

Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.

Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.

Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»

У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.

Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.

І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.

Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.

Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.

За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.

Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.

Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»

Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.

Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.

Неважко здогадатися, якими.

Фото Бориса Корпусенка, Олега Нича, Максима Нича

http://www.day.kiev.ua/212517

Зусиллями невгамовного Павла Каленича й газети «День» Ольгопіль став цими днями одним із центрів культурного життя на Вінниччині

Олег НИЧ, Вінницька область

Коли в Ольгопіль приїхала виставка «Дня», для розміщення фоторобіт нам дали помічника Юру — із місцевих мешканців. Він досі не був особливим цінителем фотомистецтва й допомагати мусів через те, що суд призначив йому за хуліганство 40 годин громадських робіт. За логікою, він мав просто відбувати свої години на кшталт хулігана Феді, героя відомого фільму Гайдая. Але —дивна річ! — за два дні з Юрою сталась цікава метаморфоза: ця робота його справді захопила і він почав сприймати її не як покарання, а як нагороду. І навіть коли його «робочі» години закінчились, Юра із задоволенням допомагав нам розставляти світлини і навіть привів своїх дітей та дружину. Він із захопленням водив їх виставковою залою і показував найбільш цікаві, на його думку, фотороботи.

Мені здалось, що за ці два дні його манери змінились на краще.

І тут я згадав свого друга дитинства Андрія. Доля розпорядилась так, що, реалізуючи свій духовний поклик, він став священиком. Одного разу я запитав його, що він вважає основним у своїй роботі. Він відповів: «Рятувати заблудлі душі».

Можливо, це і прозвучить занадто патетично, але коли в душі людини відбуваються зміни на краще, то це є найбільшим сенсом будь-якої справи.

«Не треба думати, що духовність зводиться тільки до ідей. Духовність — це спосіб життя». Ці слова Сергія Кримського є віддзеркаленням того, що роблять газета «День» та її головний редактор Лариса Івшина. Постійна модернізація господарства, а, відповідно, і духовних запитів людей — це спосіб життя Павла Каленича. В Ольгополі кажуть: «Каленич ні з ким не змагається, але завжди йде попереду».

Тому головний редактор газети «День» і керівник агрофірми «Ольгопіль» є не просто партнерами, вони в першу чергу — однодумці.

Тож невипадково Ольгопіль уже втретє приймає фотовиставку «Дня».

Місцевий будинок культури є тією частинкою нового обличчя селища, яке ольгопільчани називають «Голлівуд». Ландшафтний парк з фонтанами, алеями, морем квітів і пам’ятником Олександру Пушкіну є прикрасою не тільки Ольгополя, сюди приїздять гості з усієї України. (Кілька років тому в місцевій пресі з’явилася замітка: в архівах нібито знайшли вірш, написаний Олександром Пушкіним саме в Ольгополі. Автор твору не тільки звертається до селища «ай да Ольгополь» і називає його «скверным городишком», а й наводить подробиці подорожі: «Здесь ось кареты я сломал. Да сто рублей еще спустил в картишки». — Ред.). Останнім часом найкращим подарунком для місцевих дітлахів є роликові ковзани, на яких вони із задоволенням катаються у спеціально для цього створеній пішохідній зоні.

Абсолютно нетиповий для селища пейзаж. Таким же нетиповим є ставлення Павла Каленича до гуманітарної сфери на селі. Він вважає, що розбудова інфраструктури й духовне відродження — процес цілісний. Фотовиставка газети «День» — це один з рушіїв такого відродження.

На відкриття такого поважного всеукраїнського заходу було запрошено керівників місцевих підприємств, працівників закладів освіти та культури, представників преси, учнів і студентів. Завітали також друзі Павла Каленича із сусідніх областей.

У своєму вступному слові директор з розвитку газети «День» Тетяна Онищенко сказала, що разом із виставкою до Ольгополя приїхала частинка душі головного редактора Лариси Івшиної. І ця часточка присутня в газеті, в кожній книжці та в кожній фотороботі. Попередні виставки, які проходили в Чечельнику, відкривала Лариса Олексіївна. І хоча цього разу вона не змогла приїхати, ми відчували її присутність у всьому. Насамперед у теплій атмосфері цього свята і, звісно, в рівні інтелектуального й духовного спілкування. Як сказав Павло Каленич, таке спілкування надихає на гарні справи.

Тетяна Вікторівна розповіла про акції та проекти «Дня», який у цьому році буде святкувати своє 15-річчя. Як виявилось, гості добре знайомі з усім, що робить колектив газети, адже південь Поділля читає, передплачує «День» і бере активну участь у його ініціативах. Ось і цього разу місцеві бізнесмени, депутати обласної та районної рад, інші запрошені із задоволенням долучились до акції «Подарунок рідній школі». Книжки з Бібліотеки «Дня» та передплату на газету отримали всі школи району, а також місцеве професійне училище та бібліотека. Павло Каленич, вручаючи книжки директору Тартацької школи Миколі Колосову, сказав, що гарну книжку потрібно читати в теплі та затишку, тому свій подарунок доповнив обіцянкою, що до нового навчального року в школі будуть встановлені сучасні вікна.

Звісно, ми з колишнім фотокором «Дня» Борисом Корпусенком теж долучились до цієї акції. Книги з Бібліотеки газети отримали школи Ольгополя та села Воронківці Старокостянтинівського району, що на Хмельниччині .

Борис також подякував своєму вчителю фотографії Станіславу Домбровському за те, що багато років тому, долучаючи дітлахів до «магії червоного світла» в фотолабораторії шкільного гуртка, він фактично визначив долю свого учня. Учитель, розчулений до сліз, отримав у подарунок книжки й ту фотокамеру, з якою Борис розпочинав свою професійну діяльність.

Віктор ЗЕМНОРІЙ, член Національної спілки журналістів і Спілки фотохудожників України, кореспондент газети «Гайворонські вісті» (Кіровоградська область):

— Для того, щоб приїхати на відкриття виставки, ми з кількома моїми земляками скинулися на пальне. Я особисто був на попередніх двох виставках, і цю також не міг оминути. Моя донька Наталя, яка редагує районну газету, не пропускає вернісажів у Києві та інших містах, тож ми постійно стежимо за новинами у цій сфері. Мені вже 73-й рік, але вважаю, що навіть у такому віці не соромно повчитися на кращих зразках фотомистецтва, представлених тут. І велике спасибі Павлові Євгеновичу за постійну увагу не тільки до матеріального, а й до духовного. Бо ж не хлібом єдиним живе людина.

Олександр ГОРДІЄВИЧ, колишній фотокореспондент Укрінформу та УНІАНу, Вінниця:

— Для виставки дібрано дуже гарні, цікаві та професійні фото з усіх куточків України. Сьогодні в Ольгополі справжнє свято. Відколи я востаннє тут був, селище разюче змінилось у кращий бік. Є тут такі куточки, які можна сміливо прирівнювати до Західної Європи.

На жаль, обставини останнім часом складались так, що я не мав змоги брати участь у Фотоконкурсі «Дня», але цього року для такої гарної справи обов’язково відберу кілька кращих робіт. Газета «День» у всіх своїх справах піднімає планку на найвищий рівень. Нині серед друкованих ЗМІ це найбільш інтелектуальне видання. І при цьому немає якоїсь дистанції від звичайних людей. І те, що сьогоднішня подія відбувається не в великому місті, а у селищі Ольгопіль, ще раз підтверджує демократичність газети. Її видно на виставці, на світлинах, представлених звичайними фотолюбителями, роботи яких за майстерністю іноді перевершують роботи знаних майстрів.

Ганна ЮРАШ, пенсіонерка, Ольгопіль:

— Хочеться жити у красі й гармонії, щоб було чисто, цвіли квіти, будинки були красивими, а люди усміхненими та щасливими. Ми всією сім’єю намагаємося створити таку красу навколо себе. Підтримуємо порядок в оселі й на подвір’ї, привчаємо дітей до порядку. Торік, за ініціативи й фінансової підтримки Павла Каленика, в Ольгополі проходив конкурс на найкраще впорядкування двору, і ми отримали перший приз — 5 тисяч гривень. Хочеться, щоб наше селище було красивим і охайним. Краса світу і краса душі — це речі, які нерозривно пов’язані між собою. Тому такі акції, як сьогоднішня фотовиставка, мають стимулювати до того, щоб ми жили краще. Фотографія «Літня кухня» примушує задуматись, що потрібно зробити, щоб жити гідно й, разом з тим, цікаво.

Сергій ШЕПІТКО, голова Чечельницької районної ради:

— Минулого разу, коли до нас приїздила виставка «Дня», я оглянув її до відкриття, а потім прийшов увечері, коли було менше людей, і дивився ще кілька годин. Кожна фотографія відображає життя завдяки величезному таланту авторів. Я бачу тут неймовірну кількість сильних робіт і обов’язково ще прийду сюди, щоб знов побачити цю красу та осмислити її. Висловлюю велику подяку головному редактору газети «День» Ларисі Івшиній за змогу поринути в свято емоцій і краси. Ми завжди раді бачити Вас на подільській землі.

Іван ВОЛОШЕНЮК, заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників, м. Вінниця:

— Враження прекрасні. Я побував на багатьох виставках і можу сказати, що ця зіткана з художніх шедеврів. Вона ошелешує. ЇЇ потрібно дивитися тиждень, тому що важко відразу осягнути таку масу таланту. До гарного видання тягнуться гарні фотографи. А ще вона насичена атмосферою доброти. Дуже емоційна, як на фото Руслана Канюки «Країна мрій» і на багатьох інших світлинах. Тут немає надуманості, життя відображене таким, як воно є. Дуже добре, що така плідна співпраця газети «День» і агрофірми «Ольгопіль» дає прекрасні результати. Приклад цього — сьогоднішнє свято.

Ніна КУЧЕР, директор школи с. Каташин Чечельницького району:

— Я вперше на фотовиставці. Побачене вражає, дивує й надихає. Усі фотографії дуже талановиті й цікаві. Дуже добре, що тут мало політики, кількість якої в нашому житті іноді просто зашкалює. Зате дуже багато світлин, які змушують замислитись над нашим життям. Деякі фото просто «вистрілюють» проблемою. Коли дивишся на знімок «Літня кухня», розумієш всю глибину сьогоднішньої кризи. Разом з тим, виставка вселяє оптимізм і розуміння того, що все можна подолати, як на фото Євгена Машурова «Весілля на все село». Дякую за прекрасні подарунки — книжки з Бібліотеки «Дня». Я встигла переглянути декілька публікацій з «Екстракту +200» і хочу сказати, що це дуже інтелектуально.

Олександр КОЛІСНИК, житель Ольгополя, заступник директора районних електромереж:

— Сьогодні у мене день народження, тому відкриття фотовиставки в такий день я можу вважати за подарунок. Бо що може бути кращим подарунком, ніж отримання душевної насолоди від спілкування зі справжнім мистецтвом! Хочеться висловити подяку керівнику агрофірми за підтримку такої чудової акції газети «День». Кожного разу, відвідуючи фотовиставку, відкриваю для себе нові грані людських відносин. Ми маємо можливість бачити Україну очима талановитих фотографів. Україна різна, вона і сміється, і плаче.

Особливе враження справив на мене знімок «Останній урок». Тут зафіксовано справді прекрасну і трепетну мить прощання з дитинством. Бажаю газеті «День» нових творчих здобутків, нових прекрасних знімків. Дуже сподіваюсь, що така гарна традиція, як Фотовиставка «Дня» в Ольгополі, буде продовжуватись багато років.

Федір ШЕВЧУК, заслужений журналіст України, кореспондент обласної газети «Вінниччина», Бершадь:

— Ми щиро заздримо своїм сусідам, які мають чудову можливість безпосередньо знайомитися з кращими зразками фотомистецтва. Мріємо, що і в наш райцентр колись завітає така виставка. Загалом же, вважаю «День» не просто газетою для вдумливих людей, а насамперед виданням, яке запрошує читача до співпереживання, роздумів і пошуку вірного шляху. Такий фотоконкурс міг започаткувати тільки «День». Адже кращі світлини — це зразки високого мистецтва. Вони надовго залишаються в пам’яті. І після перегляду виставки виходиш із зали одухотвореним, очищеним від усього наносного та штучного. Катарсис у чистому вигляді!

Максим НИЧ, учасник та призер Фотоконкурсів «Дня»:

— Фотографія — це лише зафіксований момент — доля секунди. Але ж і наше життя складається з таких моментів: радості, суму, щастя, здивування. Уже втрете я маю можливість переглядати фотовиставку. Спочатку в Києві, потім у Львові й ось в Ольгополі. І кожного разу я знаходжу для себе щось нове й цікаве. Тут можна дуже багато чого навчитись.

Для мене фотографія за декілька років стала невід’ємною частиною життя, і все це саме завдяки Фотовиставці «Дня». Уперше потрапивши на фотовиставку в 2007 році, я був просто вражений побаченим, я ніколи раніше не бачив таких робіт, і саме це змінило мій погляд на справжнє фото. З того моменту вже чотири роки я активно займаюсь фотозйомкою. І за це я дуже вдячний газеті «День» і пані Ларисі Івшиній особисто, за її титанічну роботу, яка приносить задоволення людям та змінює погляди на життя. Чекаю з нетерпінням нової Фотовиставки «День-2011».

Ангеліна П’ЯНИЩУК, школярка, 13 років, смт Чечельник:

— Уже вдруге я побувала на Фотовиставці газети «День». Для мене це свято. Вражень від побаченого багато, адже в кожній роботі — ціле життя. Світлини реалістичні й викликають цілу бурю емоцій: від усмішок до сліз. Байдужим на такій виставці не залишився ніхто. Уся Україна постає перед нами близькою рідною домівкою Ми живемо серед таких прекрасних людей, навколо буяє така чудова природа, і цю красу за допомогою об’єктива можна передати іншим людям. Щира вдячність митцям, які працювали над фотокартинами, завдяки їм ми всі змогли відчути ті хвилини радості і печалі, які переживають їхні персонажі. Після перегляду виникає бажання взяти в руки камеру і фотографувати все-все, що нас оточує: друзів, рідню, живу природу і просто незнайомих людей. Хочу закликати всіх відвідати цю прекрасну фотовиставку.

Микола КОЛОСОВ, директор школи с. Тартак Чечельницького району:

— Виставка просто неперевершена. Кожного разу, коли тільки з’являється можливість, я із задоволенням переглядаю ці прекрасні роботи. Важко навіть виділити якусь конкретну фотографію. Подобаються всі. А сьогоднішній перегляд надихнув мене на такі слова:

Не знаю, як у кого,
                 а у мене
Бува, і серед ночі
              перед очима постають
Ось ці яскраві,
             незабутні фото,
Які (а це вже без прикрас)
             життя нам додають.
У кожному із них
            страждання автора,
                а часом каяття,
Його бажання «вихопити»
             ту єдину мить,
Яка кричить, благає,
               закликає,
Волає, щось зробити,
              щось змінить.
Отож, вам вдячність,
             що не має меж,
І вірить чечельницький люд
               у ваше світле майбуття,
Бо це ж не просто
               фотокадри,
Це є глибинна
               філософія життя.

Після відкриття фотовиставки у 2009 році газета «День» писала: «Дехто з відвідувачів мудро зазначав, що Фотовиставку «Дня» можна назвати «альтернативним телебаченням». Тому що такої країни, яка постає на цих світлинах, ви, на жаль, не побачите на екрані. Наче її й немає зовсім... Тим часом, таких містечок, як Чечельник, із притаманною їм особливою українською екзотикою — сотні, може, навіть тисячі... Куди не кинь оком — фантастична країна, що так потребує нашої уваги та любові!»

Сьогодні ми ще раз з величезним задоволенням відчули цю атмосферу уваги та любові.

Ми любимо «День». Чекаємо нових зустрічей і нових вражень.

 Вікторя Скуба "День"

 http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=212145&mainlang=ukr

8 Липня  Фотовиставка «День-2010» відкрилась у с. Ольгопіль Вінницької області. Нашу газету з жителями Ольгополя вже кілька років поспіль поєднують теплі партнерські стосунки. Ольгопільчани активно долучаються до заходів, що їх організовує «День» (директор СТОВ «Ольгопіль» Павло Каленич незмінно підтримує Фотовиставку та є учасником акції «Подарунок рідній школі»), а редакція газети натомість не оминає увагою жителів містечка під час формування своїх інтелектуальних маршрутів та під час пошуку компетентних авторів й експертів.

І цього разу «День» представив у Ольгополі 150 найкращих світлин-переможців ХІІ Міжнародного фотоконкурсу. Це вперше місцевим жителям випала можливість побачити відразу таку велику кількість робіт. А завдячують вони нею підприємцеві Павлу Каленичу, зусиллями якого будинок культури було відреставровано, розширено, тепер він по праву називається палацом культури. В умовах, коли культурної політики в селі практично немає, приклад Ольгополя яскраво показує, яку підтримку може мати село чи містечко від одного свідомого підприємця, який, у хорошому розумінні цього слова, почуває себе господарем на своїй землі.

Інтелектуальні подарунки від нашого видання та меценатів у вигляді передплат на газету «День» та книжок із Бібліотеки «Дня» традиційно отримають школи та бібліотеки навколишніх сіл у рамках акції «Подарунок рідній школі». Як показує попередній досвід, читають їх не лише місцеві жителі, а й школярі та студенти з великих міст, що приїжджають до дідусів і бабусь на літні канікули.

Фотовиставка в Ольгополі буде відкрита для відвідувачів майже місяць. Таке тривале експонування, здавалося б, у невеличкому населеному пункті — не випадкове. Ольгопіль приваблює туристів, і не лише тому, що сам є оазисом «зеленого» туризму, а й тому, що від містечка рукою подати до важливих і цікавих місць нашої країни, які варто відвідати. Немирівське скіфське городище, Державний історико-культурний заповідник «Буша» (в тому числі й скельний храм із давньослов’янським рельєфом), Ставка Гітлера «Вервольф», Літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського — це далеко не повний перелік цікавих місць. На Вінниччині близько 24 міст і містечок вважаються історичними поселеннями. Тому тих, хто шукає нових знань про свою країну та інтелектуального розвитку, тут не бракує.

Поки цей матеріал готувався до друку, Фотовиставка саме монтувалася в ольгопільському будинку культури. Але, як розповів «Дню» Олег Нич, один з постійних учасників із призерів Фотоконкурсу й автор «Дня» (до речі, з сусідніх Чичельників), що також долучився до організації, вже напередодні офіційного відкриття у будинку культури зібралося чимало зацікавлених ольгопільчан.

— Місцеві жителі, задовго до приїзду Фотовиставки, з нетерпінням чекали її, перепитуючи, коли «День» завітає до Ольгополя, і готували себе до сприйняття фоторобіт. Адже для них — це поштовх до внутрішнього зростання. Я помічаю, як Фотовиставка «Дня» змінює людей. Спершу вони відвідують її, можливо, просто з цікавості, але бачать роботи, що змушують замислитися, і наступного разу приходять вже з абсолютно іншими думками, — говорить Олег НИЧ. — Правда, ольгопільчани сьогодні перебувають у привілейованому становищі, адже Фотовиставка «Дня» у їхньому містечку не вперше (Наша газета їде туди, де бачить зустрічне бажання робити спільну справу. — Ред.). Я навіть скажу, що з кожним роком у них зростають запити на інтелектуальний продукт, вони чекають на нові цікаві сюжети, інтерпретації. Але фотороботи їх не розчаровують. Цього разу у тих людей, що прийшли напередодні відкриття, було повно емоцій. А це — один з критеріїв, який показує — вдалі роботи чи ні. Якщо люди радіють, сумують разом з героями світлин, це означає, що фото зуміло залишити слід.

Які світлини залишили найглибші сліди у серцях ольгопільчан, ми дізнаємося з результатів традиційного голосування відвідувачів, а їхні враження будуть опубліковані в «Дні» вже незабаром

.

Посилання для закачки повної версії http://upload.com.ua/get/902699161/На краю Поділля.rar

http://www.day.kiev.ua/212377

«Володій мотоциклом! Не заважай цього робити іншим! Будь людиною!», — ці постулати є життєвим кредо більшості байкерів. Днями на півдні Вінниччини відбулося дійство під назвою «Чечель-байк-рок-фест «На краю Поділля». Блиск нікельованих двигунів, запах шкіри та бензину зачарував не тільки хлопчаків, які юрбами оглядали витвори мотоциклетного мистецтва, але й людей старшого віку. А місцева бабуся вразила гостей свята фразою: «Дуню, кидай сапу, пішли на байкерів дивитись»!

Подивитись, дійсно, було на що. Серед байкерів, які завітали на фестиваль, є бізнесмени, студенти, викладачі, художники, фермери, артисти й навіть священики... У буденному житті вони займаються різними справами, але є одне, що всіх об’єднує — це мотоцикл. А їхні «залізні коні» такі ж «різношерсті», як і їх господарі. Одні мотоцикли коштують декілька десятків тисяч євро, а поруч гарчить недорогий раритет ще радянської доби, що підтверджує демократичність байкерів. На зібраннях не регламентується, яким повинен бути байк. Об’єм двигуна, кількість коліс, ціна — усі параметри залежать тільки від фантазії та можливостей байкерів.

Коли спілкуєшся з ними, то розумієш, що вони мають особливу енергетику. Природа її, мабуть, криється у відчутті абсолютної свободи. Вони долають сотні кілометрів, витрачають багато часу та коштів заради того, щоб отримати насолоду від спілкування з братами по духу...

Наприклад, наш земляк Юрій Лузанов (головний організатор і натхненник байк-рок-фесту «На краю Поділля») на своєму мотоциклі проїхав тисячі кілометрів. Вони не тільки мірило шляху — це в першу чергу цікаві враження й нові друзі, які відразу відгукнулись на його ініціативу — провести зустріч у Чечельнику. Авторитет, заслужений роками, спрацював, і навіть дощ, який намагався зіпсувати свято, не став на заваді.

Байкери представляли клуби з різних регіонів України, приїхало багато і «самотніх вовків», або «вільних художників» (так називають себе байкери, які не належать до клубів). Під час байк-рок-фесту гості обмінювалися досвідом, знайомилися з технікою своїх колег. Пройшли цікаві конкурси та змагання.

Незабутні враження подарували байкери жителям Чечельника та Ольгополя, проїхавши колоною, зупиняючись біля пам’ятників Дмитру Чечелю (українському військовому діячу, полковнику, соратнику гетьмана Мазепы) у Чечельнику та Олександру Пушкіну (російському класику, поету) в Ольгополі.

Привітати друзів приїхали рок-гурти з Чернівців, Балти і Жмеринки, а також із Молдови. Оскільки байкери дуже веселі та відкриті люди, то спілкування з ними заряджає позитивом, а також руйнує багато стереотипів, бо, виявляється, зовні суворі хлопці насправді мають добру вдачу. Це відчули діти, і всіх бажаючих байкери катали на «залізних конях».

Фото Олега Нича, Максима Нича