Welcome to Chechelnik.com

http://www.facebook.com/notes/oksana-nezhyvenko/відбулося-відкриття-проекту-бібліоміст-в-чечельницькому-районі-вінницької-област/217695834912458?ref=nf

30 березня у Чечельницькій районній державній адміністрації відбулося урочисте відкриття впровадження проекту «Бібліоміст» у Чечельницькому районі на базі Чечельницької центральної районної бібліотеки. На церемонії були присутні очільники Чечельницької районної державної адміністрації, Чечельницької районної ради, Чечельницької селищної ради, представники Вінницької обласної державної адміністрації, регіональний координатор програми «Бібліоміст», директор Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Тімірязєва, директор Тульчинської центральної районної бібліотеки та представники партнерських організацій проекту в Чечельнику.

Авторів проекту, учасників та гостів заходу привітали Шепітко С.В., голова Чечельницької районної ради, Снігур С.П., заступник голови Чечельницької районної державної адміністрації та Савинецький В.А., голова Чечельницької селищної ради. Вони пообіцяли всіляко підтримувати учасників проекту у ході його реалізації. А Снігур С.П. додав, що участь у проекті «Бібліоміст» є значним досягненням для Чечельницького району, адже перемога у цьому конкурсі є однією із найпрестижніших в Україні для працівників гуманітарної сфери.

Неживенко Оксана, директор проекту, привітала присутніх вступним словом та поінформувала про заходи, які буде реалізовано у ході проекту: «В рамках проекту завдяки виграному гранту, протягом шести місяців передбачено створення сайту Центральної районної бібліотеки Чечельницького району, придбання фототехніки та обладнання для проведення освітніх заходів, запровадження нових послуг бібліотеки і покращення наявних, а також проведення освітніх та творчих заходів для жителів району.

Уже 6 квітня ми проведемо семінар для старшокласників на теми «Лідерство» і «Права та роль молоді у громадянському суспільстві». А протягом 7-8 квітня – професійно-орієнтаційне тестування. З дітьми займатимуться справжні спеціалісти.

Крім того, паралельно проводитимемо конкурс на найкращий малюнок та твір для дітей молодшого та старшого шкільного віку співпраці із ДП «Чечельницьке лісове господарство»».

Бондар Оксана, регіональний координатор програми «Бібліоміст» у Вінницькій області, привітала Чечельницьку центральну районну бібліотеку з перемогою та коротко розповіла про програму «Бібліоміст».

Морозова Наталя Іванівна, директор Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Тімірязєва, зауважила, що настав час трансформувати розуміння бібліотеки з установи, де можна взяти книгу на абонемент, до ширшої платформи здобуття досвіду через різноманітні навчальні семінари, спілкування з визначними особами, ознайомлення з новими технологіями. Вона додала, що переможцями конкурсу «Бібліоміст» уже стали кілька бібліотек Вінниччини (Тульчин, Бар, Ямпіль) і привітала жителів Чечельника та району з тим, що вони доєдналася до кола переможців. Н. Морозова зазначила, що проектна пропозиція, подана Чечельницької центральною районною бібліотекою, вирізняється креатином, і побажала натхнення і нових звершень.

Вігуржинська Віра Степанівна, директор Тульчинської центральної районної бібліотеки, поділилася досвідом впровадження проекту «Бібліоміст» у бібліотеці свого району. Вона зауважила, що «Бібліоміст» допоміг бібліотеці не тільки створенням сайту, а й обладнанням повноцінного інтернет-центру, що забезпечило громаду міста та району можливістю повноцінного доступу до мережі Інтернет. Крім того, Віра Іванівна пообіцяла співпрацю між громадами з метою обміну цінним досвідом.

Коваленко Христина Вікторівна, головний спеціаліст управління у справах сім’ї та молоді Вінницької державної обласної адміністрації, зауважила, що користь виграного Чечельницькою бібліотекою проекту полягає особливо у тому, що буде проведено серію занять для молоді Чечельника, адже однією із передумов розбудови громадянського суспільства є активізація молоді і її позитивний вплив на життя громади.

Також загальні слова привітання і напутні побажання успіху лунали від Вівчарук Тамари Анатоліївни, начальника відділу культури і туризму Чечельницької районної державної адміністрації; П’яніщук Олесі Володимирівни, завідувача сектору з питань внутрішньої політики та зв’язків із засобами масової інформації Чечельницької районної держаної адміністрації; Ярославської Світлани Петрівни, директора Чечельницької середньої загальноосвітньої школи №1; Головань Тетяни Михайлівни, вчителя Чечельницької музичної школи; Хоуелл Маргарет, волонтера Корпусу Миру в Чечельницькій середній загальноосвітній школі №2; Чернієвського Павла Афанасійовича, поета-краєзнавця Чечельницького району та Шуть Ольги Володимирівни, директора Чечельницької центральної районної бібліотеки.

Для довідки:

Програма «Бібліоміст» впроваджується з 2008 року Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX), Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), Фундацією Білла і Мелінди Гейтс, корпорацією Microsoft, Українською бібліотечною асоціацією (УБА) та Міністерством культури і туризму України. Програма покликана перетворити бібліотеки на сучасні громадські центри та підвищити роль бібліотек в українському суспільстві. Додамо, що IREX – міжнародна неприбуткова організація, яка розвиває лідерство та інноваційні програми, спрямовані на вдосконалення якості освіти, зміцнення незалежних ЗМІ та сприяння розвитку громадянського суспільства.

Що уже зроблено програмою «Біліоміст» в Україні:

- обладнано близько 1600 бібліотек технікою з метою покращання доступу громадян до інформації;

- проведено навчання для більш ніж 1000 працівників бібліотек з користування новітніми технологіями, щоб краще обслуговувати відвідувачів, а також створено 25 нових тренінгових центрів для бібліотекарів по всій Україні;

- проведено навчання для бібліотекарів щодо представлення інтересів бібліотек і отримання ресурсів,  необхідних для задоволення потреб місцевих громад.

В рамках впровадження проекту встановлено співпрацю з Чечельницькою районною державною адміністрацією, Чечельницькою районною радою, Чечельницькою селищною радою, Вінницькою обласною бібліотекою ім. Тімірязєва, Тульчинською центральною районною бібліотекою, відділом освіти Вінницької обласної державної адміністрації, управлінням у справах сім’ї та молоді Вінницької обласної державної адміністрації, Чечельницькими середніми загальноосвітніми школами №1 і №2, Тартацькою середньою загальноосвітньою школою, громадськими організаціями «Вінничани у Києві», «Україна – Польща – Німеччина» та «Фундація регіональних ініціатив», а також представниками місцевого бізнесу.

«Перемога у даному конкурсі – тільки перший крок. Наше масштабне завдання – обладнати повноцінний інтернет-центр в Чечельнику» – каже О. Неживенко.

Контактні дані директора проекту:

Оксана Неживенко

+38 050 387 97 95

oksana.nezhyvenko@gmail.com

Ігор Лосєв, для УП _ Четвер, 17 березня 2011, 15:01

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/03/17/6022993/

"Кольорові" революції на Близькому Сході змушують замислитися щодо того, чи є ці події суто регіональними, чи вони віддзеркалюють щось таки для сучасного світу універсальне.

Навіть побіжний погляд на те, що сталося в країнах від Атлантичного до Індійського океану, розкриває цілу низку закономірностей, що далеко виходять за межі арабської лише цивілізації.

Справді, у подіях було дуже багато арабської специфіки, особливого менталітету і темпераменту, але причини, що спровокували саме таку реакцію, присутні в багатьох регіонах Східної Європи, Азії, Африки і Латинської Америки.

Якщо самі протести тунісців, єгиптян, єменитів, лівійців, бахрейнців, народів Оману і Алжиру можна вважати локальними, то причини є глобальними.

Вони зводяться до хибної організації суспільства, коли обмежене коло людей, використовуючи політично-пропагандистські маніпуляції і корупційні схеми, узурпують державну владу, змушуючи державу перетворюватися на механізм визиску і гноблення абсолютної більшості в інтересах привілейованих груп.

Відчуження влади від суспільства, а суспільства від влади, робить будь-який режим дуже хитким, здатним існувати до першого соціального вибуху.

Для такого вибуху зовсім не обов’язковим є граничний ступінь зубожіння мас чи недостатній рівень подачок із боку влади. Тут незрідка на перший план виступає так званий демонстраційний ефект майнового розшарування, коли на одному полюсі концентрується фантастичне багатство, а на другому – вражаючі злидні.

Дуже важке враження справляє на маси відсутність соціального поступу і розвитку країни, коли мільйони людей відчувають, що завтра і позавтра для них і для їхніх дітей ніщо не зміниться на краще, а це означає, що вони позбавлені перспектив і надій.

Це здебільшого підкріплюється відсутністю чи обмеженістю соціальних ліфтів через корумпованість і кастовість кадрових процесів, коли навіть університетська освіта нічого не обіцяє молодій людині.

На барикади мільйони людей може гнати не голод, а масове гостре відчуття соціального глухого кута. Люди бачать, що в їхній країні влада існує абсолютно автономно від них, від громадян геть нічого не залежить, влада перебуває в якомусь іншому вимірі, достукатися до неї неможливо і "посполиті" їй зовсім не цікаві.

Громадяни не можуть не помічати, що нація поділена на два світи зі своїми різними законами, несумісними стандартами повсякденного буття і ці світи співіснують паралельно.

Однак верхній світ постійно якимсь чином (законодавчо, фінансово, адміністративно) тисне на нижній, у свою чергу не сприймаючи жодних імпульсів від тих, хто внизу.

Хіба це типово тільки для арабських країн?!

А система кастово-кланового станового правосуддя, де пересічній людині годі й шукати справедливість, хіба процвітає лише в Каїрі чи Тріполі? Те, що в Російській Федерації називають з іронією "басманним правосуддям", поширено на всьому пострадянському просторі за винятком країн Балтії.

Якщо в Україні навколо владні кола через невиліковну провінційність ще не збагнули, що їм несе близькосхідний "привіт", то в Москві реакція в тих же самих колах була блискавичною.

Цілі орди політологів і аналітиків на багатьох телеканалах наввипередки намагаються запевнити себе та інших, що в Росії нічого подібного ніколи не станеться.

Причому аргументи наводяться здебільшого "технічні", мовляв, дуже велика країна, важко зібрати протестувальників, немає такого високого відсотка запальної молоді, тощо.

Симптоматично, що ніхто не стверджує, що немає тих же самих соціальних причин.

Відчувається патологічний страх кремлівських політтехнологів та їхніх працедавців перед революцією. Через те всілякі маркови, павловські, кургиняни по-шаманськи проклинають "кольорові" події в колишніх республіках СРСР.

Ситуація зрозуміла, нинішні режими в Росії, Україні, Вірменії, Азербайджані, Центральній Азії типологічно не дуже відрізняються від режимів Бен-Алі в Тунісі та Хосні Мубарака в Єгипті.

А за рівнем корумпованості, наприклад, Україна перебуває за міжнародними рейтингами дуже близько до цих двох країн, трохи випереджаючи (в кращій бік) Лівію.

Політичні системи Росії і України (не кажучи вже про Закавказзя, крім Грузії, та Центральну Азію) є дуже, як на ХХІ століття, архаїчними.

Від близькосхідних відрізняються лише тим, що несуть в собі ще й певні латиноамериканські елементи, зокрема, величезну імітаційність, коли є всі формальні ознаки демократії за фактичної її відсутності.

Вибори регулярно відбуваються, але їхні чесність, справедливість і прозорість вельми сумнівні. Працюють парламенти, але вони лише легітимізують рішення, що ухвалюються за їхніми межами групами олігархів і найвищих чиновників у спосіб, який не передбачений Конституцією.

Силові структури перебувають де-факто поза громадським контролем. Правосуддя репресивно-вибіркове. Привілейовані групи і особи мають фактичний імунітет від сили Закону.

Цей гібрид формальної демократії з фактичною диктатурою один латиноамериканський письменник дотепно назвав слівцем – "демократ ура".

На відміну від однозначних диктатур, "демократури" залишають простір для мирних революцій. Хоча й не виключаються інші варіанти розвитку подій.

Між іншим, всупереч переляканим "кремлівцям", які стверджували, що нічого схожого з Близьким Сходом у Росії не буде, колишній заступник начальника Генштаба ВС РФ з міжнародної військової співпраці, а нині віце-президент Академії геополітики генерал-полковник Леонід Івашов у програмі телеканалу НТВ заявив, що в Росії станеться те ж саме, що в арабів, але значно радикальніше…

Це вже точно, враховуючи специфіку російської ментальності, про яку яскраво висловився депутат Держдуми РФ Олексій Митрофанов: "Они там у себя на Майдане (він мав на увазі ситуації в Києві у листопаді-грудні 2004 року – Автор) месяц простояли, и ни одной разбитой морды. А случись такое у нас, на Красной площади, не успевали бы трупы вывозить".

Колишній же шеф Служби зовнішньої розвідки РФ і відомий сходознавець академік Євген Примаков пояснив: "Корупція – головна причина того, що відбувається на Близькому Сході".

Буквально днями відомий бізнесмен і громадський діяч Петро Порошенко публічно на Першому національному телеканалі поскаржився, що нині в Україні вільній людині жодного кроку не можна ступити без хабара, без потрапляння в корупційну пастку.

Деякі бізнесмени в приватних розмовах стверджують, що такого феноменального здирництва, хабарництва, нахабного вимагання "відкатів", як тепер, вони не пам‘ятають за всі роки державної незалежності.

Влада робить все, щоб якнайскоріше дочекатися свого "Каїру"? Нищачи поліцейськими методами попередню, кволу і слабку політичну опозицію, чи не створює влада нову, потужну і радикальну, готову йти до кінця без страху і сумнівів?

Адже часто, нищачи слабких, звільняють простір для сильних…

А як показали події в арабському світі, наявність визначних лідерів і структурованих організацій, не є обов‘язковою, стихійний вибух гніву може змести всю владну надбудову.

Єгипетській владі (як і туніській) ще пощастило, адже в цих країнах залишилася добре організована і шанована народом сила – армія, що виконала стабілізуючу роль у суспільстві.

Але ці армії не нищилися владою їхніх країн протягом десятиліть, про ці армії якось дбали, бо лідери, будучи пов‘язаними зі збройними силами своїми попередніми кар‘єрами, принаймні, розуміли важливу роль і значення цього державного інституту…

Саме тому військовим вдалося підхопити владу, що впала з рук диктаторів. А в Лівії, де збройні сили не були важливим самостійним чинником, масові протести громадян швидко переросли в громадянську війну.

Зрозуміло, що зовні стабільні режими, збудовані на принциповій внутрішній нерівності, на відстороненні абсолютної більшості населення країн від впливу на визначення напрямку їхнього розвитку, на диктатурі олігархату і бюрократії (в умовах Росії і України це практично єдина група, яку справедливо можна називати клептократією) є доволі крихкими і можуть впасти навіть внаслідок випадкових подій, що страшенно дивуватиме спостерігачів, адже режими здавалися міцними, допоки не сталося щось непередбачене і сміховинно дрібне…

Так маленький камінчик у горах стає причиною жахливої лавини. Якби жінка-поліцейський в Тунісі не вдарила по обличчю вихованця університету, який торгував на ринку, і якби ображений молодик не спалив себе, то чи сталися б усі ці повстання?

Напевно тоді детонатором стало би щось інше, головне аби було багато вибухонебезпечних матеріалів. На пострадянському просторі їх вистачає, а влада постійно грає із сірниками.

І якщо влада Російської Федерації має потужний "вогнегасник" у вигляді нафто- і газодоларів, то відчайдушність української влади вражає.

А поки що журнал "Форбс" наочно пояснив громадськості, кого саме мав на увазі Азаров, коли заявив, що в Україні жити стало легше і веселіше…

Сергій Лещенко, УП _ Середа, 16 березня 2011, 11:13

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/03/16/6018199/

Щонайменше 700 тисяч гривень - таку суму грошей українські платники податків щороку виділяють на одного з 450 депутатів.

700 тисяч на кожного - незалежно від того, хто ця людина, і як вона потрапила до парламенту, кнопкодав це чи олігарх, чи добропорядний законодавець, чи це Рінат Ахметов або його водій Володимир Мальцев, або Юра Єнакіївський, або Михайло Чечетов, або Ірина Бережна, або сестра Льовочкіна, або Юрій Кармазін, або Петро Симоненко чи сам Володимир Литвин.

Кошторис парламенту з докладним розподілом того, куди ідуть кошти бюджету, є ледь не секретним документом. Минулого року, коли ухвалювали цей фінансовий розпис, його навіть не роздавали на руки народним депутатам.

Спікер Литвин таку втаємниченість пояснював оригінально: "Якщо ви хочете на всю країну полоскати цю білизну, то це означає, що у деяких людей абсолютно немає совісті...".

Так само таємничо планували ухвалити і кошторис Верховної Ради на 2011 рік. Він уже затверджений регламентним комітетом та має бути проголосований найближчим часом у сесійній залі, про що більшість депутатів навіть не здогадується. Однак ще до ухвалення "Українська правда" отримала в своє розпорядження проект документу.

Отже, як пропонують розподілити гроші Верховної Ради у 2011 році (повний текст кошторису дивіться у додатку внизу статті).

Хоча минулого року парламент втратив велику частину повноважень у зв'язку з поверненням до Конституції Леоніда Кучми, однак це жодним чином не позначилося на бюджеті Верховної Ради.

Перетворення законодавчого органу на посміховисько, де змагаються у кількості натиснутих кнопок за 10 секунд голосування, також не зменшив його видатки. Навіть криза жодним чином не вплинула на це. Рада продовжує проїдати навіть більше грошей, ніж за часів парламентсько-президентської республіки.

Згідно з проектом, у цьому році загальний фонд бюджету Верховної Ради складе 850 мільйонів гривень, що на 40 мільйонів більше, ніж попереднього року, і на 150 мільйонів більше, ніж позаминулого.

Найсуттєвіше збільшення відбулося за статтею "будівництво (придбання) житла" - в п'ять разів. Якщо 2010 року на це було виділено 4 мільйони 200 тисяч гривень, то в 2011 планують виділити 20 мільйонів.

Окрім того, відбулося збільшення за статтею "капітальний ремонт". В 2010 році її обсяг складав 2,4 мільйони - тепер планують виділити 12 мільйонів.

Ці кошти підуть на розробку проектно-кошторисної документації - для забудови земельної ділянки на вулиці Глибочицькій, яка належить парламенту, а також ремонту гуртожитку Верховної Ради на вулиці Обсерваторній, розповів заступник голови регламентного комітету Сергій Сас.

"На Глибочицькій у власності Верховної Ради є земельна ділянка, де планують зводити будинок. Якщо збережеться норма, що депутат має право на квартиру, то отримувати житло там будуть депутати. Якщо не збережеться, то це будуть квартири для апарату Верховної Ради. У апараті більше тисячі людей стоять у черзі!", - зітхнув Сас.

Крім того, 490 тисяч гривень піде на проектування котельні для депутатського житлового будинку на вулиці Срібнокільській.

Але у деяких статтях кошторису Верховної Ради порівняно з минулорічним є скорочення. Так, у проекті на 2011 рік записано зменшення за статтею "купівля обладнання і предметів довгострокового користування" - з 10,6 мільйонів до 2,2 мільйонів.

За розповіддю джерел, "предметами довгострокового користування" переважно є автомобілі. Так, наприкінці минулого року були закуплені 17 машин "Тойота" для обслуговування депутатів.

У 2011 році на відрядження депутатів за кордон планують збільшити витрати на 2,5 мільйони - з 7 до 9,5 мільйонів. Хоча ще два роки тому за цією статтею витрачали 5 мільйонів.

Автобаза Верховної Ради зжере з бюджету в 2011 році 34,9 мільйонів, що на 1,5 мільйони більше, ні минулого року, і на 11 мільйонів більше, ніж позаминулого.

Ще одна сумнівна стаття - Інститут законодавства, який існує при Верховній Раді з 1994 року та невідомо чим займається. Точніше, займається він "фундаментальними дослідженнями розвитку правової системи України". Цього року на такі абстрактні цілі виділили 8,3 мільйонів, минулого - 8,5 мільйонів.

Незмінними залишилися видатки на їдальню Верховної Ради - 1 мільйон 600 тисяч гривень, управління житловими будинками Верховної Ради - 1,676 мільйона, фінансування санаторіїв парламенту "Дюльбер" і "Нижня Ореанда" - 7 мільйонів 216 тисяч.

На рівні 2010 року залишилася стаття витрат на висвітлення діяльності депутатів через засоби телебачення і радіо - 11,8 мільйона гривень. Тоді як ще зовсім нещодавно, в 2009 році на це передбачалося трохи більше 6 мільйонів.

Окрім того, парламент продовжує видавати свої офіційні друковані органи. Газета "Голос України" отримає з бюджету 10 мільйонів 32 тисячі гривень, а журналу "Віче" (є і такий!) відпишуть 3 мільйони 16 тисяч гривень.

Загалом - 13 мільйонів на газету і журнал. Аналогічна сума була і в 2009, і в 2010 роках. За три роки - 40 мільйонів гривень з не до кінця зрозумілою метою. При цьому, приміром, трохи більший бюджет в цьому році має Наукова бібліотека імені Вернадського - 52 мільйони.

Потреба в двох парламентських виданнях, які паралельно пишуть про одне і те ж саме - велика загадка. Як і доцільність їх існування в друкованому вигляді - при тому, що ці медіа цілком можна було би переселити в інтернет з набагато більшою аудиторією і меншими витратами.

Окрім самого кошторису, депутати голосують також за додаток до нього, про який взагалі мало хто знає. Він називається "Норми витрат на одного депутата на 2011 рік".

Тут детально розписано, що саме положено кожному народному обранцю за гроші платників податків.

При чому кожен депутат має право претендувати на ці гроші незалежно від кількості пропущених ним засідань. Наприклад, Рінат Ахметов за три з половиною роки роботи Верховної Ради поточного скликання був у парламенті лише один раз - на першому засіданні, коли йому власноруч треба було скріпити текст присяги. Але це не заважає йому отримувати свою зарплату - яку, стверджує прес-служба Ахметова, він потім перераховує на благодійність.

Про отримання грошей за деякими статтями опитані "Українською правдою" народні обранці навіть не здогадувалися. Таким чином, якщо хтось із депутатів не використає зарезервовані для нього суми, вони складають так звану економію бюджету. Яку, за рішенням парламенту, можна спрямувати на преміювання працівників апарату Верховної Ради.

Але найцікавішим відкриттям "Української правди" стало те, що депутат фактично отримує дві зарплати - власне саме заробітну плату, плюс таку саме суму грошей на виконання своїх повноважень. Однак як він витрачає ці гроші, ніким не контролюється - за них депутат може купити собі нову машину, а може допомагати виборцям. Все залежить від сумління депутата.

Пункт 1. Зарплата депутата вираховується з посадового окладу 6 тисяч 109 гривень за спецформулою.

Так, до окладу додаються доплата за перший ранг держслужби в розмірі 160%, надбавка за "особливий характер роботи та інтенсивність праці" 100%, та премія, яка коливається від 80% у простого депутата до 95% у першого віце-спікера.

У підсумку мінімальна зарплата для пересічного депутата становить 17 425 гривень. Таких депутатів у парламенті 191 особа.

Якщо депутат - голова комітету або керівник фракції, то його зарплата становить 17 тисяч 914 гривень. Таких депутатів у парламенті близько 30 осіб. Після відрахування податків на руки він отримує близько 14 тисяч.

Окрім того, на оздоровлення влітку депутату положено дві місячних зарплати без податків. Оскільки жодної роботи під час відпустки депутати не роблять, то гроші за цей час ідуть їм не як зарплата, а як так звана "матеріальна допомога", яка зазвичай становить близько 35 тисяч.

У 2010 році від матеріальної допомоги відмовилися лише шестеро депутатів - Горбаль, Гриценко, Литвин, Прутнік, Скудар і Яценюк.

Ще дев'ять депутатів не писали заяву про відпустку, через що втратили можливість отримати ці гроші: Буряк, Зубик, Калетнік, Ілляшов, Оробець, Сандлер, Хомутиннік, Шершун і Янковський.

Пункт 2. Окрім зарплати, депутат має 216 тисяч на рік на утримання штату своїх помічників.

Пункт 3. Найцікавіше - депутату також положено так зване "відшкодування витрат, пов'язаних з виконанням депутатських повноважень". Ця сума становить 209 тисяч 100 гривень на рік, або 17 425 - на місяць. Це - еквівалент мінімальної зарплати депутата (без податків).

Про цю особливість депутати не поширюються вголос, але "Українській правді" випадково вдалося довідатися від одного з нардепів, що "відшкодування витрат" нардеп отримує кешем та не несе за них жодного звіту.

Тобто фактично це - друга зарплата депутата, яку він може використовувати як заманеться, оскільки контролю над цими грошима немає.

"Ці гроші отримуються готівкою, - розповів глава бюджетного комітету Валерій Базаров. - У мене на прийом приходять сотня осіб. Бабусі щось дав, ліки придбав, комусь транспорт оплатив... Ці гроші непідзвітні, тому теоретично можете ці гроші віддати дружині на шубу і нічого не робити. Але що ви тоді за депутат, і кому ви тоді потрібні?".

Дехто розказує, що за ці гроші оплачує свій мобільний або бензин для приватного автомобіля (бо якщо машина службова, то заправляють її коштом Верховної Ради), дехто каже, що роздає їх знедоленим під час зустрічі в округах. Саме за ці гроші депутат Уколов наймав адвоката для свого товариша Дмитра Полюховича під час "педофільного скандалу".

Пункт 4. Окрім того, депутату положено безкоштовний проїзд по території України на суму 26 тисяч 800 гривень на рік. Щоб скористатися цією пільгою, депутат просто приходить до авіа- або залізничної каси та за своїм посвідченням отримує квиток. Пізніше Верховна Рада з бюджетних коштів перераховує відповідну суму структурі, що виписала квиток народному обранцю.

Хоча бюджетом передбачено верхню стелю видатків на проїзд депутата по Україні протягом року, однак, як виявляється, народні слуги часто перевищують цей ліміт, що не тягне за собою жодного покарання.

Скандал трапився у 2009 році, коли протягом першого півріччя регіонал Сергій Ківалов злітав з Києва до Одеси і назад 38 разів на 57 тисяч гривень, а БЮТівець Володимир Лемза також до Одеси - 53 рази на 80 тисяч гривень, нашоукраїнець Андрій Парубій на 70 тисяч гривень налітав до Львова, регіонал Владислав Лук'янов до Донецька - на 51 тисячу гривень.

Заборгованість покривав парламент за рахунок тих депутатів, які не перевищили ліміт.

Пункт 5. Окрім того, депутат може замовити собі автомобіль для обслуговування в межах Києва на певну кількість годин на місяць.

Пункт 6. На міжміські розмови по стаціонарному телефону депутат має 4 890 гривень на рік.

Пункт 7. На ручки, олівці та папір депутату бюджет окремо передбачає 708 гривень на рік.

Пункт 8. Існує ще така стаття як відшкодування коштів періодичним виданням за публікацію авторських матеріалів депутатів. На це передбачено 500 гривень на рік. Тобто депутат має право на узаконену "джинсу" - щоправда, в межах смішного бюджету.

Пункт 9. Для оплати виступів на радіо, телебаченні і в пресі депутату також винні з бюджету 5 тисяч гривень на рік.

"Це - совковий архаїзм, - каже глави комітету з питань свободи слова Андрія Шевченка, - Колись ці гроші замислювалося як виплата газеті за оголошення про прийом виборців, а зараз це легалізована символічна підтримка лояльної місцевої преси. Велику пресу за це не купиш, а для районки 5 тисяч гривень на рік є приємним доповненням".

Так чи інакше, 5 тисяч гривень, помноживши на 450 депутатів, виходить вже 2 мільйони 250 тисяч гривень на те, щоб обранці народу могли прорекламувати себе в пресі. Хоча, за логікою, якщо депутат цікавий журналісту, він отримає трибуну безкоштовно.

Пункт 10. На відрядження своїх помічників у округи депутат має 3 600 гривень на рік. Однак, оскільки даний парламент не обирався за мажоритарними виборчими округами, то відряджати помічників також немає куди.

У деяких фракціях частину депутатів серед округів розподіляє саме керівництво, але ця процедура є неофіційною. Щоб отримати ці кошти, помічник депутата має подати в бухгалтерію документи про відвідання якогось населеного пункту за межами Києва з відповідними штампами про відрядження.

Пункт 11. Окрім того, ще в депутата є 2 тисячі гривень на рік на утримання приміщень для прийому громадян у округах. Але, знову ж таки, ці депутати не обиралися за округами і частина з них ніколи не залишає межі Києва. А, по-друге, запланована сума є смішною за цінами великого міста - таким коштом депутат може орендувати хіба що стілець на вокзалі.

Але ці гроші все одно вперто записують пакеті депутатських привілеїв. Дехто з тих, хто рішенням фракції закріплений за віддаленими округами, може за ці гроші орендувати в селі або райцентрі невелике приміщення під свою громадську приймальню.

Здавалося, 2 тисячі гривень - це невелика сума. Але в розрізі 450 депутатів - це майже мільйон гривень.

Пункт 12. Депутат має навіть 670 гривень на рік для оренди приміщення для зборів виборців. Також велика загадка, що саме нардеп зможе орендувати за ці гроші.

Про наявність такої статті в своїх фінансових можливостях багато депутатів навіть не знають. 670 гривень - це дрібна сума, але помноживши її на весь кількісний склад Верховної Ради - виходить 301 тисяча 500 гривень. В Охматдиті цим грошам були би раді.

Пункт 13. Також за депутатом зарезервовано 1 700 гривень на рік для оплати його проходжень залом офіційних делегацій. Тобто, коли депутат вилітає з Борисполя, щоб не стикатися очі в очі зі своїм роботодавцем-народом, він може піти через окремий вхід, де його ніхто не турбуватиме, напоять кавою, а потім ще доставить прямо до трапу - чи зустрінуть на мікроавтобусі прямо після приземлення літака у Києві.

За цей пережиток совдепії бюджет втрачає на всіх депутатах 765 тисяч гривень. Які можна спрямувати наприклад, на придбання одного реанімаційного автомобіля.

Окрім того, зараз навіть родичі депутата отримали право на пільгове обслуговування в залі офіційних делегацій.

Пункт 14. Ну і, звісно, щоб енергійно тиснути на кнопки за командою Михайла Чечетова чи Андрія Кожемякіна, депутат має добре відпочити влітку. Платники податків і тут мають підтримати депутата. За путівку до санаторію, що підвідомчий Верховній Раді, депутату компенсують 5 тисяч гривень, тобто майже всю її вартість.

Якщо він вибере не підвідомчий санаторій, то віддадуть 4 тисячі гривень - теж непогано. По-мінімуму це виходить 1,8 мільйона гривень на всю Верховну Раду - наприклад, стільки на весь 2011 рік передбачено для фінансування Центральної державної науково-технічної бібліотеки.

Тепер просумуємо наведені цифри. З урахуванням усіх пільг, мінімальної зарплати в розмірі 17 тисяч 425 гривень та матеріальної допомоги, утримання одного депутата з усіма його супутніми видатками обходиться бюджету в 700 тисяч гривень на рік. Це - без витрат у разі, якщо депутат також замовлятиме автомобіль з гаражу Верховної Ради.

Утримувати такий колектив і є ціною, яку платить український народ за ілюзію демократії.

    У планетарному масштабі відбувається радикальна зміна цінностей. Про це все частіше говорять провідні вчені. Світова економічна криза поставила багато запитань і відповіді на них швидше всього не лежать тільки в економічній площині. Вихід з кризи звичними методами неможливий. Не має сенсу складати дорожню карту, якщо до цього часу не відомо, куди веде дорога.  Світова економіка протягом кількох останніх століть була побудована на обороті матеріальних активів. Хто володів ресурсами - той володів світом. Але нещодавно сталась переломна подія -  доля нематеріальних ресурсів у світовому капіталі перевищила  50 відсотків. Тобто більш як половина власності у світі - це ідеї. І доля нематеріальних активів продовжує зростати.
  Разом з тим,  ідеологія суспільства споживання, яка є найбільш ефективною для подальшого розвитку капіталізму, катастрофічно наближається до межі, коли екологія та  кліматичні зміни будуть загрожувати існуванню людства.
   Можна зробити висновок, що найбільшим надбанням будь якого суспільства є інтелектуальний потенціал. Це ресурс, який дасть можливість розвиватись в будь- яких реаліях.
  Прикладом такого розвитку є Японія. Адже не володіючи великими запасами природних ресурсів, країна має високий економічний потенціал завдяки  високій організації суспільства і розвиненій науці.
  Розвиток науки і технологій повинні стати пріоритетами для України. Ці наміри активно декларуються нинішньою владою, і такі декларації є обґрунтованим та абсолютно зрозумілими. Але чи відповідають декларації дійсності? Ситуація нагадує старий анекдот: «У нашій країні все робиться заради людей, і ми знаємо цих людей».  Урядовці обіцяють побудувати в Україні аналог «Силіконової долини». І якась компанія обов’язково отримає підряд на будівництво такого центру, тоді, можливо, наукове містечко набуде матеріальних обрисів. Але головним наповненням такого проекту є не будівлі та інфраструктура, а наукові кадри. 
А наукові кадри є  в першу чергу  результатом освітнього процесу.
 Публічна дискусія, яка ведеться на сторінках газети «День» та в інших ЗМІ з приводу реформування освіти, схоже, аж ніяк не впливає на погляди і дії влади. Мабуть, основною причиною такого стану речей є  абсолютна відірваність чиновників від реального стану справ в освітніх закладах,  нерозуміння мети і завдань, що стоять перед  освітнім процесом. Від вчителів  доводиться чути про невиправдано величезний обсяг паперової роботи, що створює віртуальну видимість освітнього  процесу і забирає левову частину часу, який так потрібний для безпосереднього спілкування з  учнями. Про це кричать всі педагоги-практики, але абсолютно не чують чиновники.  Для  того, щоб у надрах системи освіти народжувались майбутні генії, потрібно не запихати в їхні голови величезний масив різної інформації, а вчити думати і вмотивовувати їх прагнення до самоосвіти, стимулювати творчий підхід. Зрозуміло, що це прописні істини, але чомусь ці прописні істини не стають  засадами формування освітнього процесу. 
Чи маємо ми перспективу в створенні власної «Силіконової долини»?
Поки що, незважаючи на всі проблеми в освіті, ми справді багаті на талановитих вчених і перспективну молодь. Але протягом всього часу незалежності України планомірно втрачаємо ці безцінні кадри, через трудову імміграцію і так званий експорт мізків.  Основною причиною цих втрат є матеріальна складова.   Чомусь так склалось, що в нашій країні розподіл матеріальних благ має явний крен в бік політиків і чиновників.  Тому головний герой роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшего» має друга в Каліфорнійській  «Силіконовій долині», наш земляк і друг з Чечельника теж уже багато років працює програмістом у Канаді. І таких прикладів, коли  українські «світлі голови»  працюють на процвітання різних держав – тисячі.
   Запитання  «Чи буде у нас «Силіконова долина»?»  має абсолютно конкретну відповідь. І наштовхнула нас на цю відповідь вчителька фізики із села Баланівки  Бершадського району Лідія Іванівна Кушнір.  Вона розповіла історію двох братів- близнюків – Леоніда та Миколу Тузенків. Це неймовірно талановиті юнаки, переможці та призери багатьох міжнародних олімпіад з фізики і  математики. Можливо, ці хлопці стануть у майбутньому нобелівськими лауреатами. Лідія Іванівна гордиться такими учнями і жалкує, що, на жаль, вони вже не в Україні.
Недавно ми побували у Баланівці, завітали до затишної оселі Тузенків. Того дня був дома лише господар, дружина його поїхала в Київ зустрічати синів, які мали приїхати на канікули.
   Дмитро Пилипович виявився дуже привітною людиною і цікавим співрозмовником.

Шлях у велику науку
у братів Леоніда та Миколи Тузенків почався у школі рідного села.
Навесні 2007 р. восьмикласники Льоня і Коля Тузенки увійшли до фіналу Європейського конкурсу міжнародного чемпіонату з розв’язування логічних задач. І  тоді місцева преса звернулася до всіх небайдужих людей із закликом допомогти хлопцям поїхати у Францію. Адже потрібно було 25 тисяч гривень. А у батьків – будівельника Дмитра Пилиповича і працівника магазину Віри Дмитрівни – таких грошей не було. І вже думали відмовитися від тієї поїздки, та вчителі наполягли, що їхати треба, адже такий шанс рідко кому випадає. Тож все-таки спільними зусиллями, з допомогою меценатів, зібрали потрібні кошти. Хлопці ж, образно кажучи, підкорили Париж, зайнявши перші місця у Єврокубку! Організаторам навіть довелося терміново виготовляти другу золоту медаль, бо ніхто не сподівався на те, що переможуть два брати.
То була перша, але не єдина перемога. Бо далі хлопці, які після восьмого класу стали учнями фізико-математичного ліцею при Національному університеті ім. Т.Г. Шевченка, не переставали дивувати, стаючи переможцями або призерами різних міжнародних олімпіад – у Хорватії, Мексиці, Казахстані… І що цікаво: практично всі нагороди, медалі, призи – однакові, як кажуть, рівносильні.
На запитання, в чому ж полягає феномен братів Тузенків, батько назвав такі складові: найперше, дар Божий, далі – зусилля вчителів, які побачили цей дар і розвинули його, це насамперед Лідія Кушнір та Лідія Дзюбенко. Потім – щастя і працелюбність.
Звичайно ж, як не назвати й батьків, які народили і виховали таких дітей. І створили їм такі умови, аби якнайповніше розкрилося їхнє обдарування:
- Якби ми проігнорували запрошення на різні олімпіади, не пускали їх, то це був батьківський злочин, - каже Дмитро Пилипович. – Хоч, незважаючи на допомогу різних спонсорів, нам доводиться трохи сутужно. Та хлопці це розуміють.
З раннього дитинства Леонід і Микола нічим не відрізнялися від інших дітей – так само пасли корову ( навіть на їхнє прохання батьки завели другу), ганяли у футбол, мріяли про те, що стануть футболістами, були комунікабельними, товариськими хлопцями. Але були в них риси, не зовсім характерні для інших – вони до всього ставилися серйозно, по-дорослому. Чи це стосувалося допомоги батькам по господарству, чи навчання, чи гри у футбол.
- Хлопці заощадливі, не потратять зайвої копійки, бережливо ставляться до одягу, речей. Нас дуже радує, що не перейняли ні в кого шкідливих звичок, - розповідає Дмитро Пилипович. – Коли в ліцеї їхня однокласниця опинилася під загрозою виключення через відставання з фізики та математики,  вони допомогли їй у цих предметах. До речі, крім основних предметів, досконало вивчили англійську мову.
Близнюки завжди йшли попереду інших. І завжди одержували престижні нагороди не тільки у предметних олімпіадах. Скажімо, вони ставали переможцями акції «Гордість країни», мають відзнаки від президентів Віктора Ющенка, Леоніда Кучми, одержували стипендію від Святослава Вакарчука. А ще у їхній кімнаті в батьківській оселі є футбольний м’яч від Андрія Шевченка та чимало інших пам’ятних речей.
Батько з гордістю показує чималу теку із газетними статтями про синів. Але при цьому зауважує, що зоряна хвороба Льоні і Миколці не загрожує  - вони дуже спокійно ставляться до посиленої уваги журналістів. Розуміють, що все залежить від них самих.
…А через кілька днів ми зустрілися із самими хлопцями, яким, до речі, пізніше, 11 березня, виповнилося по вісімнадцять років.
Під час розмови юні вундеркінди  просили не називати назву і місце їхнього навчання .
- Нам потрібно вчитися, а не інтерв’ю роздавати, - в унісон сказали хлопці. – А якщо журналісти дізнаються про місце нашого навчання, то не даватимуть спокою і можливості спокійно вчитися. І навіщо нам зайва увага?
Вчаться Тузенки у дуже престижному закладі за межами України. Повністю віддаються навчанню. Адже самі зробили вибір із багатьох пропозицій, що їм надходили ще в ліцеї ( до речі, закінчили його із золотими медалями).
Є впевненість в тому, що через кілька років ми ще почуємо їхнє прізвище. І при цьому згадаємо, що шлях у велику науку у Леоніда та Миколи Тузенків починався із сільської школи з подільської глибинки. Дуже хочеться сподіватись, що продовжиться цей шлях в Україні а не десь в далеких світах.
І якщо станеться саме так, то, мабуть, тоді буде перспектива у нашої «силіконової долини.
А поки що радимо запам’ятати ці імена – впевнені, що через кілька років вони прозвучать на весь світ і на повен голос.
Олег НИЧ,
Федір ШЕВЧУК,
Вінницька область

Паситесь, мирные народы!
Вас не разбудит чести клич.
К чему стадам дары свободы?
Их должно резать или стричь.
Наследство их из рода в роды
Ярмо с гремушками да бич.

http://www.pravda.com.ua/news/2010/10/29/5526751/

45 правозахисних організацій Європи звернулися до української влади із закликом до поваги міжнародних зобов'язань у сфері прав людини.

Свою заяву вони адресували президенту Віктору Януковичу, міністру внутрішніх справ України Анатолію Могильову та голові Верховної Ради Володимиру Литвину, повідомляє "Телекритика".

"Ми, організації, що підписали це звернення, глибоко стурбовані збільшенням тиску на правозахисників, журналістів та дослідників в Україні та закликаємо українську владу поважати свої міжнародні зобов'язання у сфері прав людини", - зазначається в зверненні.

Серед його авторів, зокрема, - Українська гельсінська спілка з прав людини, Article 19, Російський Дослідницький центр з прав людини, Дім відкритого слова та інші.

Серед прикладів продовження погроз, залякування, переслідування та насильства представники організацій згадують затримання СБУ у Києві історика та директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" (Львів) Руслана Забілого й обшук офісу Вінницької правозахисної групи без санкції суду.

Також згадують про напад на журналіста та голову Херсонського обласного відділення Комітету виборців України (члена Української гельсінської спілки з прав людини) Дементія Білого, затримання після організації мирної демонстрації перед приміщенням Львівської облпрокуратури юриста, правозахисника та керівника громадської організації "Вартові закону" Олексія Вєрєнцова та активіста цієї ж організації Ігора Танячкевича.

Автори заяви закликають українську владу:

- Дотримуватися усіх положень Європейської конвенції про захист прав людини (ЄКПЛ) та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), учасниками яких є Україна, зокрема, поважати та забезпечувати свободу мирних зібрань (стаття 11 ЄКПЛ та стаття 21 МПГПП), свободу вираження поглядів (стаття 10 ЄКПЛ та стаття 19 МПГПП) та право на справедливий суд (стаття 6 ЄКПЛ та стаття 14 МПГПП).

- Виконувати усі положення Декларації ООН щодо прав та обов'язків осіб, груп та органів суспільства, що покликані захищати та допомагати у реалізації загальновизнаних прав людини та основоположних свобод (також називається Декларація прав правозахисників).

- Здійснити усі можливі заходи для попередження переслідувань, погроз та насильства проти правозахисників, журналістів та вчених.

- Провести невідкладне, повне та незалежне розслідування згаданих вище випадків та висунути винним обвинувачення.

- Обговорити з громадськими організаціями, представниками міжнародних неурядових організацій та іншими зацікавленими сторонами та прийняти конкретну концепцію заходів щодо виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань, особливо прийнятих щодо України рекомендацій під час Універсального періодичного огляду в Раді ООН з прав людини, а також рекомендацій, що надаються спеціальними конвенційними органами ООН.

Когда, сменяясь, времена
Приводят к вертелу баранов,
Не мы ли славим имена
Очередных своих тиранов?
Освобождаясь от гвоздей,
Душа поет с распятий нотных:
"Чем больше знаю я людей,
Тем больше я люблю животных!"

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/09/29/5424910/

11 вересня Україна офіційно "в'їхала" в чергову виборчу кампанію. Цього разу - до місцевих органів влади. За істотно оновленими правилами гри.

Всі політичні сили - від учасників владної коаліції до полум'яних опозиціонерів - дружно взялися за справу. І сьогодні відсутні підстави вважати, що вибори ці будуть тим чи іншим способом зірвані чи супроводжуватимуться якимись нестандартними поворотами.

Галасу, звичайно, навколо них буде чимало, але... Погаласують і проголосують, - так, очевидно, розраховували ті, хто переніс ці вибори на осінь, поки зміцниться нова влада.

Розрахунок був точним - опозиційні політичні сили досі, здається, навіть не збагнули, що опинилися у ситуації класичного, типового цуґцванґу. Як пояснюють словники, цуґцванґ (нім. Zugzwang - "примус ходити") - термін, який використовується в шахах та інших іграх, а також у комбінаторній теорії ігор.

Це ситуація, коли один з гравців отримує значно гіршу позицію після свого ходу, ніж та, що він мав до нього, саме через обов'язковість ходу. Простіше кажучи, цуґцванґ - це ситуація, коли будь-який твій хід погіршує твоє становище, а утриматись від ходу ти не маєш жодної змоги.

Отже, почнімо з самого початку.

Сам факт участі у місцевих виборах означає визнання легітимності чинного політичного режиму та чинності нового виборчого законодавства з усіма традиційними вже для Верховної Ради порушеннями Конституції, закону про регламент та неписаних норм парламентаризму, що супроводжували його ухвалення.

Після участі у цих виборах риторика частини речників опозиції про нелегітимність режиму Януковича суперечитиме елементарним основам логіки, і влада неодмінно скористається цим, розказуючи всьому світові: от, дивіться, яка в Україні демократія, всі основні політичні сили радесенько біжать на місцеві вибори, а що опозиція програє - так то її люди не хочуть підтримувати, люди наші за стабільність та реформи...

Ланцюжок подій, який вибудовується далі, у разі участі опозиції у виборах, зрозумілий. Вже зараз з місць, особливо зі сходу та півдня країни, лавиною йде інформація про способи "чесного" і "прозорого" формування виборчих комісій.

Але при цьому майже все робиться в межах нового закону: голову територіальної виборчої комісії призначає ЦВК, а цей голова, у свою чергу, пропонує голів, заступників голів і секретарів дільничних виборчих комісій.

При цьому жодних законодавчих обмежень: усі голови виборчих комісій усіх рівнів по всій країні можуть бути членами однієї партії. Є обмеження тільки щодо голів, їхніх заступників та секретарів ТВК: вони мають представляти різні партії. Скажімо, Партію регіонів, Компартію та Народну партію...

Одне слово: хтось може, звичайно, сумніватися, але головним на цих виборах буде не те, хто як голосує, а те, хто як рахує. Рахувати ж будуть правильно. Тим більше, що перевірити результати за допомогою традиційних екзит-полів тут буде надто складно: тільки половина складу рад областей, районів та міст обирається за партійними списками.

При цьому виборець може голосувати за список до облради від однієї партії, до міськради - від другої, а до райради - від третьої, а на виході з дільниці у розмові з соціологом усе переплутати.

Що ж стосується мажоритарних виборів, то у кого вистачить грошей і людських ресурсів, щоб відстежити голосування на них, тим більше, що виграшний результат від іншого відділятиме відсоток-другий, що зазвичай у межах статистичної похибки?

Отож результат буде "правильний" усюди, де за "неправильних" кандидатів чи партії голосуватиме відчутна більшість виборців. Тут "малювати" справні цифри досить ризиковано навіть за умов контролю за виборчими комісіями на всіх рівнях.

Але такого голосування реально майже ніде не буде: вкрай розпорошена й розсварена опозиція (точніше, декілька опозицій) самі себе втоплять: розтягнуть протестний електорат як подерту гармошку, на тлі чого консолідовані сили владного блоку (якого на виборах де-юре не буде, проте у Верховній Раді, в Кабміні і у вертикалі виконавчої влади він існує) здобудуть усе, що їм потрібно.

Як за списками, так і в мажоритарних округах і на виборах сільських голів та міських мерів.

А якщо десь і стануться збої, то традиційний рушій української політики - гроші - допоможе залагодити справу. І вже якщо не спрацюють гроші, то є інша сила - дуууже великі гроші. Але це вже у крайньому разі.

От і виходить у підсумку: опозиція у всіх її різновидах, пішовши шляхом галасування та голосування, а) легітимізує чинний політичний режим; б) програє вибори і засвідчить в очах світу, що вона ні на що інше не здатна; в) ущент розсвариться всередині себе самої; г) своєю номінальною присутністю в представницькій владі на місцях демонструватиме поступ демократії по-українськи, а відсутністю реальних важелів впливу - не заважатиме Партії регіонів й далі будувати "нову країну".

Ну, а як пройдуть за такого розкладу чергові місцеві вибори після нинішніх, і прогнозувати не хочеться. Надто багато там буде благолєпствія.

Можливо, хтось, прочитавши попередні абзаци, крикне: "Ми зберемо чесних людей!.. Ми підемо!.. Ми виграємо місцеві вибори!.. Ми збудуємо народну владу!.." - і таке інше.

Був такий Ющенко Віктор Андрійович, пригадуєте? І на початку цього року він говорив майже те саме. Реально своїми діями підіграючи виключно Партії регіонів у захопленні державної влади та легалізації встановленого режиму.

Тепер погляньмо на інші можливості опозиції під час місцевих виборів, крім як грати за встановленими владою писаними і неписаними правилами.

Відмова від участі у виборчих перегонах? Але це мало б якийсь вагомий ефект, коли б відмовилися всі ті політичні сили, які не є учасниками владної коаліції. Тоді б увесь світ заговорив про антидемократизм режиму в Україні.

Але цього, як усі добре розуміють, ніколи не станеться, бо не може статися. І навіть у разі солідарної відмови від виборів політичних сил Тимошенко, Тягнибока, Ющенка, Кличка, Гриценка (фантастика, але...) у запасі у влади є "реєстрова опозиція" в особі Тігіпка, Яценюка, Вітренко.

Тож результатом стануть втрата опозицією тих можливостей, які дає присутність в органах місцевої влади і набуття режимом можливості продемонструвати світові "нову", "справжню", "цивілізовану" опозицію.

Чи готові нинішні опозиціонери до такого повороту подій? Ні. Чи наявні у них "запасні аеродроми" для збереження впливу на маси на місцях? Ні.

Іншими словами, влада за такого варіанту розвитку подій усе одно має в підсумку легітимацію себе, коханої, в очах світу, монопольний контроль за місцевими самоврядними і представницькими органами, усунення реальної опозиції від не надто великих ресурсів, які мають ці органи тощо.

То, може, щоб перетворити програш на виграш, спробувати закликати людей голосувати проти всіх партій та кандидатів? Юридично, звісно, такий демарш не матиме жодних наслідків, але делегітимізувати місцеву владу, якщо за нею стоятиме лише 20-30% виборців, зможе істотно.

Але що з того буде на практиці? Он у Києві Черновецький на дострокових виборах одержав результат саме в такому діапазоні, що не завадило йому за підтримки гаранта Конституції продовжувати "дерибанити" столицю і навіть не зменшило гонору.

Отож навіть нелегітимна (хоча і легальна, відповідно до законів) місцева влада зможе існувати і діяти навіть у разі, якщо "проти всіх" на цих виборах проголосує 60% чи 70% електорату.

Хоча, звичайно, це був би надзвичайної сили і всесвітнього резонансу ляпас режимові - якби вдалося мобілізувати виборців, переконати їх не відсиджуватися вдома, дружно прийти на виборчі дільниці, провести "громадські екзит-поли", та ще й простежити за тим, щоб результати волевиявлення не були надто спотворені.

Але такий гіпотетичний результат голосування ініціює надзвичайно серйозну соціально-політичну проблему. Бо ж сказавши "а", треба говорити "б" без перерви у кілька років між цими голосовими вправами.

Якщо місцева влада внаслідок масового голосування "проти всіх" нелегітимна, якщо своєї тінню ця нелегітимність накриває і всеукраїнську владу, то слід їх негайно усувати й ставити владу легітимну, хай і тимчасову.

Чи спроможна на це українська опозиція, навіть якщо вона (знову фантастика) об'єднає зусилля? Ні.

А це означає, що тактичний виграш обернеться стратегічним програшем - після того, як уся пара голосування "проти всіх" піде у свисток, мобілізувати маси на якусь дію чи просто на похід до виборчих скриньок буде дуже важко.

Досить подивитися на сьогоднішню Москву - там в останніх виборах реально взяли участь десь від 25% до 35% від загального числа виборців, що дало можливість мерії безбожно фальсифікувати результати й залишити за рамками міського представницького органу опозиційні сили (які, за даними незалежних соціологів, насправді долали виборчі бар'єри).

Але докинути потрібне число бюлетенів тих, хто не вибори не з'явився, - справа нехитра... Отож і цей хід в підсумку погіршує становище української опозиції.

Відтак Віктор Янукович може спокійно заявляти: "Ці вибори мають стати черговим кроком у затвердженні демократії в Україні, тому вони повинні пройти вільно".

Стануть, поза сумнівом. Адже для їхнього "вільного" проведення створені вже всі належні умови. І значну частину цих умов створила опозиція своїми власними руками і власною безголовістю.

Звичайно, Партія регіонів не всесильна. Це просто партія неототалітарного типу, яка поєднує радянські, білякримінальні та трайбалістські ідеологеми та принципи діяльності.

З історії невідомо, щоб жодна партія такого типу - чи то у Європі, чи в Азії, чи в Африці, чи в Латинській Америці, - просто так брала і програвала вибори. Будь-якого рівня.

Ба більше: всі ті, хто грав за її правилами, деградували як політичні сили та втрачали свою вагу. У кращому разі вони могли претендувати на перехід у розряд "лояльної опозиції", по-нашому "реєстрової", чи на роль дрібних дисидентських структур, що мають один-два Інтернет-видання і здатні вивести на мітинг тисячу-другу шаленців.

Така перспектива світить й українській опозиції, яка поки що має значно більшу вагу у суспільстві, причому незалежно від способів її участі/неучасті у місцевих виборах. Одне слово, цуґцванґ.

Звичайно, є і ключ до виходу з цуґцванґу. Якщо й не сьогодні, то завтра чи післязавтра. Це - докорінні зміни у способах діяльності політичної опозиції, в її ідеологічній базі та істотне оновлення її складу.

Нічого вкрай оригінального автор пропонувати не збирається. Власне, досвід історії якраз і підказує, що перемогти "стабілізаторів" можна, тільки нав'язавши їм інші, невластиві їм правила гри. А чекати на розкол у їхньому середовищі і на втрату внаслідок цього управлінської хватки - це просто смішно.

Он у другій половині 1960-тих точилася напружена, жорстка боротьба між групою Брежнєва і групою Шелєпіна в ЦК КПРС. Та це не заважало обом групам солідарно душити інакодумців, ухвалювати рішення про окупацію Чехословаччини та намагатися побороти світовий капіталізм.

Так і Партія регіонів - які б там не відбувалися "бої бульдогів під килимами", це не змінить її настанов щодо організації влади в країні. Отож опозиції варто було б подумати, як із найменшими втратами вийти із цуґцванґу, готуючись до завтрашніх боїв.

Сергій Грабовський, для УП

http://www.day.kiev.ua/310529

Смерть однієї людини — трагедія, смерть мільйонів — лише статистика. Ці слова є характеристикою епохи правління Йосипа Сталіна.

Серед життів мільйонів людей, чиї смерті стали статистикою, мало бути і життя Коваля Павла Назаровича — політичного в’язня, каторжника Норільських таборів. Але наперекір долі він вижив. Павло Коваль — в’язень Ю-997 був учасником знаменитого Норільського повстання. В серпні 1953 року його, разом з групою товаришів вивели з табору на розстріл, але він дивом залишився живим. Те, що не стало статистикою в 1953 році нажаль стало трагедією в наш час. 25 вересня на 84 році обірвалось життя Павла Назаровича.

Газета «День» на своїх сторінках неодноразово розповідала про цю унікальну людину. №42, п’ятниця, 13 березня 2009 «Для суду Iсторії: Свідчить Ю-997!», №14, п’ятниця, 29 січня 2010 «Шекспірівський сюжет» у Чечельнику.

Павло Назарович залишив про себе пам’ять у серцях багатьох людей. Ставши в таборах прекрасним майстром по обробці металів, він все життя трудився на цьому поприщі. І деталі, зроблені його талановитими руками, ще довгий час будуть слугувати людям. Але головне, що він до останнього дня любив життя і вірив у майбутнє своєї держави.